Розділ 47. І усі дороги ведуть у Пекло

Беатріс ненавиділа червоний. 

Троянди чи кров — її нудило від кольору, що так нагадував про війну, яка вкрала у неї більше, ніж просто життя.

Її порцелянова філіжанка не видала навіть самого тихого дзвону, торкнувшись блискучого перламутрового блюдця. Беатріс проковтнула останній посмак солонуватої крові на язику, і підняла на Трициса запалі очі. Бажання розтрощити тонку порцеляну об обличчя рідного брата пощипувало кінчики її пальців, і вона стиснула їх міцніше.

Діра в її грудях продовжувала болісно горіти від гострого болю, але це було нічим порівняно з гнівом, що вирував у її серці. Виснаженими, тремтливими руками вона поправила зморшки на гладкій тканині вишуканої сукні й відвернулася до вікна, в яке постукував дощ. Їй був потрібен час. Щоб відновитися, щоб повернутися до того вигляду, який був усім так звичний.

Та їхнє вечірнє чаювання затяглося. 

Аромат крові перетворився на нестерпний сморід.

Ненависть переросла у палкий гнів.

Ось уже понад три години вони сиділи в похмурій вітальні, не промовивши жодного слова. Трицис був страшливо спокійним цієї ночі. Її уважний погляд ковзнув по обличчю брата, позбавленого жодних вад, так притаманних живій людині. Навряд чи він відчував хоч дещицю жалю за своє гидке діяння, але без сумніву, вона розуміла, власні думки нестерпно гризли його з середини. 

Пробудивши її й змінивши туалет, Трицис наказав їй спуститися до вечірнього чаювання. Якби це було просте запрошення, вона з тисячею прокльонів відправила б його в Пекло, але, зробивши глибокий вдих, змогла лише покірно кивнути. І на силу стоячи на ногах від виснаження, болю, який трощить кістки, і нестерпного голоду, Беатріс не сміла ослухатись Його Ясновельможність.

Мовчання починало відгукуватися почуттям нудоти у горлі. Жодна свічка не горіла, жоден слуга не стояв біля них, прислужуючи подібно до німої примари. 

Лише він, вона та його келих, до країв заповнений кров’ю. 

Трицис задумливо продовжував постукувати пальцями по кріслу. Його немиготливі очі, наче шалені шуліки, вчепились у чару.  Він так і не доторкнувся до крові. Зсунуті до перенісся темні брови, ледь помітне павутиння зморшок на його похмурому обличчі лише підтверджували її припущення.

Беатріс невдоволено смикнула кінчиком губи та тихо запитала:

— Де моя компаньйонка? — її голос здригнувся. Наповнений хрипотою і слабкістю він вперше звучав так гнітюче.

Трицис мовчав. Ритмічний глухий стукіт його пальців не зупинився ні на мить. І очі… Ох, ті непроникні очі. Беатріс готова була вчепитися в них своїми кігтями й видрати з усією тією ненавистю, що заставляла її скреготати зубами. 

Беатріс перевела на нього погляд, і її тонкі, потріскані губи, на яких запеклися краплі крові, вигнулися з огидою. Вона подалася вперед, не позбавленим витонченості рухом поправляючи все ще сиве волосся за вухо, і на її понівеченому смертельним голодом обличчі промайнуло усвідомлення.

— Персиція з Конрадом, чи не так? — знову промовила вона, і дратівливе постукування різко зупинилося.

Очі Трициса зловісно блиснули в густій темряві, змушуючи холодне почуття страху зчавити низ її живота. Вона глибоко вдихнула і, стиснувшись, відсунулась назад.

Беатріс глянула на кров, що застигла на білому фарфорі. 

Тиша між ними починала душити.

Скільки ж вона пропустила, перебуваючи у темряві сімейного склепу?

Рваний видих злетів з її вуст: — Я вірила, ти дорожив мною. Здавалося, ми на одному боці. Ти і я все, що в нас є. І навіть якщо цей світ палатиме у вогні, ти завжди будеш зі мною. Ми… Ми завжди будемо найдорожчим один для одного. Так ти завжди казав.

Трицис зацікавлено скинув брову, трохи схиливши голову в її бік.

— Але ти просто використав мене, і позбувся, як і від решти.

У його байдужих очах промайнув холодний відблиск громовини, і легка тінь посмішки швидко ковзнула по серйозному обличчю, ніби розрізаючи вуаль акуратно накинутої деспотичності в його погляді.

— Mon âme, — м'яко промовив він, подавшись до неї назустріч. — Я б ніколи не вчинив так із тобою. Ти єдиний скарб, який лишився в мене. 

Вона глянула на нього і гірко посміхнулася, знаючи наперед, яка на смак його брехня. Її холодні долоні із сестринською ніжністю накрили його щоки, і Беатріс мотнула головою.

— Але ж це так, — прошепотіла вона. — І тепер… Тільки подивися на себе. Подивися на що ми перетворилися? Ти зрадив мене, ти зрадив нас, і твоєму серцю немає спокою. Твої думки зовсім в іншому місці.

Вона розтягла губи в холодній усмішці, коли Трицис прикрив очі, притискаючи її зморшкуваті пальці до ідеальної шкіри.

— І де ж мої думки, Mon âme?

— Там, де твої ворони. Там, куди ти дозволив їй піти.

Трицис насупив брови, заперечливо хитаючи головою.

— Ти думаєш, що вибрав правильний шлях? Але, брате, ти помилився, — люто встромившись нігтями в його обличчя, крізь зуби прошипіла Беатріс. Густа кров окропила її тонкі пальці, ніби прокляття, поділене ними на двох, починало повільно поглинати її.