Розділ 43. Межа

Конрад стрепенувся, судомно розплющивши очі. Мізерні промені, що пробивалися крізь щільні завіси й блукали у солодкавому серпанку опіуму, миттєво засліпили. Він гидливо скинув із себе жіночу долоню і виринув із ліжка. Все як завжди. Він не пам'ятав ані ім’я, ані її обличчя. Вона зникне так само тихо, як її привели минулої ночі, і надалі він не побачить її. Та й навіщо турбувати себе подібним? Чергова служниця, в обіймах якої він шукав примарний порятунок від самоти, але так і не знаходив. Оточений сотнями поглядів і голосів, десятками жінок і чоловіків, що хотіли розділити з ним вечір, Конрад завжди був один. Їхні огидні дотики та хтиві бажання, якими були просякнуті всі солодкі промови, — він був готовий стерпіти це знову і знову, аби не бути в темряві власної самотності. День у день віддаватися втіхам, щоб заглушити крик усередині себе. Поки це не стало звичкою.

Все як завжди, адже так?

У покоях панувала ранкова тиша, що перетворювалася у пісню, наповнену тихим мелодійним цвіріньканням птахів і шелестом молодого листя за вікном. Він побіжно озирнувся на оголене тіло, вкрите ледь помітними підтоками засохлої крові і слідами укусів, розсипаними червоними мерзенними плямами. У горлі почало свербіти.

Від огиди.

Гидкий присмак металу та сажі досі тлів на язиці. Шкрябав горлянку. Наче минулої ночі йому довелося скуштувати сміття у відчайдушному бажанні вгамувати голод. Але чи в голоді була справа? Порожнеча всередині нікуди не зникла. Думки, що стискали горло від жалю, і муки, що мордували совість, все ще спалахували головним болем, що він відгукувався у скронях. Конрад стягнув зі спинки стільця халат і плавно накинув його на плечі, приховуючи наготу.

Серце не знаходило собі місця, і руки... Конрад невдоволено скривився. Його руки тремтіли. Він не міг дихати, відчайдушно хапаючись за прохолодне ранкове повітря, ніби це було так необхідно. Наче він потребував цього, наче людина. Жива людина!

Хитаючись від головного болю, він підійшов до столу. Графін був порожній, останні краплі вина висохли на дні келихів. Брудні пензлі хаотично розкидані навколо смутно нагадували про вчорашню ніч, і стійкий аромат олійних фарб не давав мислити, отруюючи легені. Конрад сперся руками о край столу. Його важкий протяжний стогін перетворився на хрипкий, шалений сміх, коли він підняв очі і наткнувся на закінчений портрет, що не випускав його з кайданів нищівного погляду.

Її портрет.

Чорні локони, подібні до нічного зоряного неба. Очі, в яких завжди таїлася незнайома йому темрява. Вуста, що він так жадав. І троянди, червоні як сама кров. Такою вона сяяла в його пам'яті, і такою назавжди залишиться. Небезпечно прекрасна квітка, зрощена його сестрою серед ненависті та зневаги. Мить, коли він пав перед нею, наче повалений воїн без шансу на порятунок. 

Вона руйнувала все, що було так звичне.

Вона увірвалася в його хаос, змусивши його підкоритися її серцю.

Вона оточила його ланцюгами, про які він навіть не підозрював.

Персиція. Персиція. Персиція. Персиція.

Він ненавидів її через почуття, що вона пробудила в ньому.

І знову, і знову попадав у полон її посмішки.

Вперше з дня своєї смерті він зміг заснути.

Вона снилася йому.

Уві сні, в якому він не зміг збрехати.

Смак її губ. Тепло її тіла. Ніжний шепіт, що й досі блукав у його думках. Сон, в якому він оголив свою душу і жахнувся слабкості, що вона породила в ньому. Бажанню, яке йому не під силу придушити. І страху, який холодом оніміння дряпає спину. Кожна секунда такої чарівної спокуси перетворилася на нічний жах, який повернув його до тієї, кого одного разу він назвав "дружиною".

Стук у двері вихопив його з роздумів, і важка тканина з шерехом впала, приховуючи смарагдові очі в темряві очікування. Квапливі кроки наповнили мовчазні покої, та гугнявий голос розбив оглушливу тишу.

— Накажете приготувати ванну? — не підводячи голови, поцікавився Крістоф і змахнув рукою на жіноче тіло, що мирно спочило в панському ліжку.

Наказ, який служниці за його спиною зрозуміли без зайвих слів. Ще одна жертва. Ще один труп, який безперечно ніхто не шукатиме.

Конрад кивнув і, все ще стискаючи оксамит тканини між пальцями, зі зловісною усмішкою на вустах продовжив:

— І підготуйте мій одяг. Сьогодні я спущусь до сніданку.

Трицис незворушно підняв на Персицію очі, запитливо скидаючи брови, і вона знала, яку б брехню вона не придумала, він навряд чи повірить у неї.

— Ваш сон був дуже неспокійним, — відклавши книгу, він спокійно заговорив зі свого місця.

— Мені наснився кошмар, — поправляючи сплутане волосся, відповіла Персиція.

Трицис з недовірою примружився, і очі його іскрили від крижаної серйозності. Вона чудово знала, граф не купиться на її брехню, а він — що Персиція неодмінно збреше йому. Але кожен із них продовжував грати вже давно знайому роль. 

— Підготуйте мадемуазель до сніданку, — розпорядився Трицис, підводячись з крісла, і незнайомі служниці почали метушливо пурхати довкола, мов докучливі метелики біля язиків вогню.

Персиція могла лише мовчазно спостерігати. Висловлювати невдоволення — безглуздо. Суперечити йому — не мало ані краплі сенсу. Трицис хоче бачити її за обіднім столом — вона спуститься і з посмішкою насолодиться сніданком у сукні та прикрасах, які неодмінно обере він. Скаже те, що йому хочеться почути.