Розділ 42. Морфей все знав за них

Вінсент прискіпливо виконував кожен наказ, який віддав йому Трицис, навіть якщо сам того не хотів. Що він міг поставити проти свого творця? Їхня остання розмова роз’яснила йому дві речі: у нього немає права на помилку. Як і немає навіть ілюзії бажаного вибору. Він повинен зробити те, чого бажає граф, інакше більше ніколи не побачить свою Беатріс.

Чи можна виправдати зраду коханням?

Конрад обернеться проти нього, це дурне дівчисько зненавидить його, і Беатріс... Його Беатріс — єдине, що йому потрібно — вона повернеться до нього. Повернеться, і він забере її, як обіцяв граф. Забере туди, де руки Його ясновельможності не дотягнутися до них. Вінсент ніколи не вважав себе дурнем, але тепер ладен був засміятися від власної дурості — він повірив графу Вермандуа на слово!

Тієї миті, коли страшна умова пролунала в стінах його кабінету, Вінсент не міг мислити. Коли він виявив її пропажу, коли зрозумів, що нічого не може вдіяти, він не мав вибору. Його руки тремтіли від однієї лише думки, що він не зможе побачити її знову. Яким же жалюгідним він був — стояв навколішки перед графом, благав про милість. Йому було начхати на власну гордість — аби вона була жива. Аби Трицис не забрав свої дари назад — таке ненависне їй безсмертя. Вінсент миттєво погодився на нерівну угоду.

Та чи була це угода?

Він усміхнувся сам собі. Це не угода — наказ, який за інших обставин він неодмінно відмовився б виконувати. Вінсент не хотів мати нічого спільного з відьмою, з її силами й тим більше з тим, що йшло за нею по п'ятах. Його пробирало до нудоти від одного погляду на неї, але яка ж була іронія! Вона навіть не усвідомлювала, ким була.

І знову думки здавили серце в лещата страху та хвилювання. Хіба може брат, що так дорожив своєю сестрою, забрати її життя? Ох, дурість, Трицис сховав її! Беатріс не могла загинути. Хіба йому було недостатньо, що Вінсент відмовився від тепла своєї коханої? Що він вірно служив йому і виконував кожне доручення?

Безпорадність породжувала ненависть.

Ненависть переростала у невгамовний гнів.

І вінець усіх його нещасть зараз сидів перед ним.

Вінсент оглянув Персицію, ледь стримуючи роздратування за натягнутою усмішкою. Вона лежала на дивані, знуджено погойдуючи черевичком, немов у такт невловній мелодії. Накинутий на плечі халат і напівпрозорі спідниці її нічної сукні плавно звисали на підлогу, а шовковисте волосся розсипалося по подушці. Вона гралася з черговою дрібничкою, якими Трицис задаровував її, перебираючи сяйнисті камені охайними пальчиками, наче й зовсім не знала їх цінності.

Ох, він готовий був заволати від обурення! І з цим недалеким створінням йому судилося возитися? Ця відсутність манер і виховання, ця нахабна поведінка і легка, отруйна усмішка на губах — вона до біса нагадувала йому Конрада. Тихий смішок вислизнув із його грудей, і вона миттєво відшукала небесно-блакитний погляд. Неодмінно, думав Вінсент, пильно дивлячись на неї, ці двоє давно пізнали смак один одного. Невже через неї Конрад вирішив залишитись у маєтку? Божевілля. Конрад ніколи не мав слави навіженого дурня, але тепер Вінсент насилу вірив у здоровість його глузду — спокусити жінку графа за його власною спиною — і Вінсент запитував себе знову і знову: чи була це причина, через яку Трицис кинув їх з Беатріс у полум'я своєї ненависті?

— Якщо вас обтяжує моя присутність, Ви вільні піти, — Персиція звузила очі, вказуючи легким кивком на зачинені двері.

— На жаль, мадемуазель, я не можу ослухатися наказу Його Ясновельможності.

Вона з докором оглянула його і знову повернулася до свого заняття. Персиція не знаходила в блиску золота і бризках рубінів нічого цікавого — лише можливість уникнути пильного погляду Вінсента. Він сидів нерухомо, наче кам'яна статуя, уважно розглядаючи її. Не так, як це робили інші чоловіки, не так до, чого вона давно звикла. У його порожніх очах не було інтересу, не було й краплі хтивого бажання. Він дивився на неї й не бачив перед собою людину. Відьма? Здається, так він назвав її при першій зустрічі, і вже тоді вона відчула цю лячну вібрацію, що тремтінням промайнула під шкірою.

Персиція перевернулася на живіт, і туфелька з гуркотом впала на підлогу. Вінсент невдоволено закотив очі, нарешті піднімаючи зі столу невелику чашку запашного чаю. Беатріс завжди заварювала його, і терпкий трав'яний аромат був давно знайомий Персиції, чого вона не могла сказати про чоловіка, що непорушно сидів перед нею. Вона ставилася до нього з усією обережністю. Наскільки міцна його вірність Трицису і наскільки сильна любов до Беатріс? Де проходить незрима межа, яку їй не дозволено перетинати?

Незнайомець, який приховував небезпеку за байдужістю морського прибою, — вона не знала про нього нічого, і це лякало. Персиція насупилась, поринаючи у власні думки, наче в тягучому тину. Конрад попереджав її побоюватися цього чоловіка, триматися від нього якомога далі. Він нервував, коли Вінсент наблизився до них того дня. Які його сили? Що змусило Конрада хвилюватись за її безпеку у присутності названого брата?

Вона знову кинула на нього короткий погляд. Чи варто їй забути про нього, точно про непотрібну деталь? Чи розіграти цю карту на свою користь, коли він сам потрапив до неї в руки? Надто довго вона провела в стінах цього проклятого будинку, щоб не помітити очевидного, — Беатріс зникла, і Вінсент не божеволіє. Той, хто готовий був холоднокровно накинутися на неї лише через простого коня його коханої, не потопав у божевіллі від її зникнення?