Розділ 41. Підняті знамена війни

Конрад не ставив запитань.

Його мовчання було найкращими ліками для кожного з них цієї ночі.

Навряд чи йому були байдужі причини, через які вона стояла саме перед ним зі сльозами на очах і знову і знову просила лише про одне — забрати її. Врятувати її. Ні, його розривала цікавість, поїдали думки. Персиція могла наказати слугам, вона могла змусити Трициса відпустити її. Авжеж, самотність, дарована їм, лише суцільна ілюзія, та його брат в жодному разі не відмовив би їй. Адже він теж не зміг. І все-таки всі примарні річки його роздумів сходилися до одного й того самого — чому вона прийшла саме до нього і чому зараз? У хвилину, коли він найбільше у світі хотів би бачити саме її.

Він не визнається у цьому ні собі, ні їй. Залишить іскру, що повільно тліє, догоряти в глибині серця, яке так тяглося до неї.

Конрад міцніше стиснув поводи й простяг Персиції руку, допомагаючи вилізти на коня.

Яким же дурнем він був. Не міг відвести погляду від її обличчя, поцілованого променями жовтого місяця. Не міг випустити її гарячих пальців зі своєї руки. Не міг відмовити їй, знаючи, що кожен крок на зустріч їй веде його до власної могили.

Він мав убити її. Тоді в його житті нічого не змінилося б. Все продовжувало йти собі — Конрад зміг би розчинитися в гультяйському житті Парижа, зникнути в одному з борделів, вирушити назад до Мон-Феррану, причаїтися серед наближених людей, допоки Трицис знову не покличе його до двору.

З року в рік, з десятиліття в десятиліття — все б повторювалося знову і знову, якби він убив її… Але цей невгамовний вітер увірвався в його життя несподівано теплим подихом, повертаючи фарби на бліде полотно його існування.

— Тримайся міцніше, — Конрад невагомо ковзнув долонею по вигину її талії і, перемістивши руку на живіт, змусив Персицію присунутись ближче.

— Я ж можу довіряти тобі? — злякано переплітаючи їхні пальці, спитала вона, і її голос, здригнувшись, розчинився в тиші порожнього двору.

— Ти хочеш втекти від чудовиська з іще одним монстром, хіба тут є місце для довіри?

Її серце стрепенулося, відгукнувшись луною у його власних грудях, і м'який голос, що не давав йому спокою ні в день, ні в ночі, залунав знову:

— Ти не монстр, Конраде, — відповіла вона, міцніше стискаючи його ледве теплі пальці: — Ти лише ще одна зламана фігура у руках справжнього чудовиська.

— Ти не знаєш мене, щоб стверджувати це.

— Як і ти мене, — Персиція підвела голову, натикаючись на його пильний погляд, і ледве чутно додала: — але я вірю в те, що бачу.

Конрад підняв куточок губ у блідій усмішці і разом пришпорив коня.

Брехати самому собі ставало жахливо нестерпно. "Це не любов", — продовжував повторювати він з її ім'ям, що застигло на устах.

Конрад дав почуттю, що обтяжувало його душу, сотню імен: спрага, голод, бажання, хіть, ненависть — все що завгодно, крім істини, що невпинно мучила кожної ночі, — її портрет у його покоях з кожним днем набував нових рис, нових кольорів, та в ньому він все ще не бачив досконалості. У ньому все ще не вистачало його справжніх почуттів. Конрад знав, що останні мазки його пензля, які завершать її образ, стануть його першим визнанням — миттю, коли він належатиме Персиції безповоротно, серцем і душею, до кінця своїх днів. І тоді не буде шляху назад, більше не буде сумнівів — він нізащо не дозволить Трицису відібрати її.

Але цієї ночі він потребував її так само сильно, як і вона його.

Цієї ночі він забере її туди, де небеса торкаються землі та похована його душа.

Лише цієї ночі він дозволить собі швидкоплинну слабкість — бути поруч із нею.

Персиція не знала, куди вони прямували через нічний сутінок у шелестючій тиші. Її хвилювало лише те, як далеко вони зможуть збігти під зірковим покривом, і коли новина про її зникнення сколихне весь маєток, хвилею гнівного обурення Трициса.

— Від Трициса неможливо втекти, — зупиняючи жеребця серед високих дерев, саркастично відповів Конрад і озирнувся назад, до піків даху маєтку, що ледве виднівся вдалечині. — Хіба що тільки в Пекло, дорогенька.

Він спритно спішився і, спустивши Персицію на землю, дбайливо накинув на її тремтячі від нічної прохолоди плечі камзол.

— Впевнений, — продовжував Конрад, прямуючи вглиб дерев повільним кроком, — він уже знає про твоє зникнення, та ще й з ким… З його братом.

— Невже немає шансу? — вона стрімко нагнала його, намагаючись не обертатися назад, наче боялася побачити серед пустої дороги високий похмурий силует і очі, що завжди обпалювали байдужістю.

Персиція глянула на спину Конрада, несвідомо згадуючи широкі плечі Трициса. Почуття, що ніколи не належало їй, затягло думки. Два брати — вони здавались їй повними протилежностями, такими несхожими один на одного, але щоразу дивлячись на одного з них, вона неодмінно згадувала другого. І в їх несхожості, вона знаходила беззаперечну схожість — кожен з них був по-своєму безжальним монстром, якому їй не слід довіряти. Монстром, у чиїх руках її життя перетворювалася на черговий спосіб вендети.

Конрад ніколи не був найкращим варіантом з усіх, але він завжди був поруч, коли вона його потребувала. І вона хотіла вірити йому всупереч усьому.