Розділ 40. Віа Долороса: Плат святої

— Я вже думав, ви кинетеся рятувати цю дитину, — Трицис міцніше стиснув долоню Персиції й притягнув її ближче.

Вони стояли біля самих дверей її покоїв. Залишався лише крок, щоб самотність порожньої кімнати поглинула її задушливою істерикою. Горло до болю здавлював розпач, а очі пекло від сліз, що наверталися. Вона трималася з останніх сил, не втрачаючи граціозної ходи, і вперше молилася, щоб біль, що вогняними спалахами блукає під її шкірою, нарешті забрав її свідомість.

— Рятувати? — хрипко перепитала Персиція, зустрічаючись з Трицисом поглядом. — Навіщо мені рятувати зрадника?

Він трохи нахилив голову, милуючись нею, немов жаданою коштовністю, і м'яка посмішка прикрасила його крижані вуста. Трицис акуратно поправив пасмо її волосся і схвально кивнув:

— Розумно, мадемуазель. Доля цієї служниці вже була вирішена наперед, — у низькому голосі не було ні жалю, ні каяття, які вона так сподівалася знайти в його байдужості. — Вона сама обрала смерть.

Персиція не змогла відповісти. Слова застрягали в горлі, розчинялися, перетворюючись на важке почуття в грудях. Він би вбив її у будь-якому разі, твердила вона собі. Ніби це було виправдання, дурість, подібна до заспокійливого, в якій вона знаходила краплину полегшення. Все рішилися тоді, коли Рію змусили переступити межу. І, на щастя, вона знала на чиїх руках тепер кров цієї дитини.

— Ви сьогодні надзвичайно мовчазна, — саркастично провадив Трицис, з кожним новим кроком відтісняючи її до дверей. — Невже вам недобре, моя люба? 

Персиція до скрипу зчепила зуби, не зводячи з нього приголомшеного погляду. Він знущався з неї? Ох, ні, він забавлявся. Він грав із нею. І тут не існувало правил. Лише він та його бажання. Його ненависть. Його пристрасть. Він не буде тим, хто програє, Персиція знала це, але й переможцем йому ніколи не стати.

— Уся ця метушня, — поправляючи його жабо, ухильно простягла Персиція. — Безперечно вимотала мене.

Трицис вдоволено хмикнув, дивлячись на неї з тією ж чужою усмішкою і давно знайомим холодним блиском в очах. Тильною стороною долоні він ледве торкнувся її щоки, невагомо ковзаючи пальцями по ніжній шкірі, неначе дотики його призначалися для крихких бутонів прекрасних лілій. І, зупинившись у місці, де все ще горів рум'янець від поцілунку Конрада, різким рухом він стиснув її обличчя в грубій хватці, притягуючи до себе.

— Тоді Вам слід відпочити, — у невагомий поцілунок наказав Трицис, примушуючи її здригнутися всім тілом. — І, прошу, згадайте про моє попередження.

Металічний присмак миттєво наповнив слину і солона кров виступила на її губі в місці болісного укусу. Жах знову пробрався отруйною стрілою в саме серце, розповзаючись по тілу ненависним заціпенінням. Персиція стиснула пальці навколо ажурного жабо, не в змозі відштовхнути його.

  — Ви мені цікаві, ох… — зізнався Трицис, жадібно вдихаючи її аромат. — Ні, ні, ви все ж таки припали мені до душі. Я не збираюся ділити вас з кимось ще: чи то Беатріс, чи мій ненаглядний брат… З цього моменту і поки ваше серце не зупиниться в моїх руках, Ви належите мені. Навіки, mon coeur, навіки.

Він вимогливо оглянув її зверху вниз і, міцніше стиснувши почервонілі щоки, подарував їй невагомий поцілунок. Його крижані губи ніжно торкнулися її чола, і вона не змогла стримати хрипкого зітхання.

— А тепер, — продовжив Трицис з чарівною усмішкою, — я бажаю почути це від Вас, міледі.

— Я належатиму вам, mon coeur, — блиснувши очима, Персиція подалася вперед і обвила руки навколо його шиї. — Якщо Ви належатимете мені. Цілком і до останку.

— Чарівно! — обіймаючи її за талію, здивовано засміявся він, і низький сміх розчинився в проникливому шепоті: — І ви впевнені, що зможете впоратися зі мною?

— Це розмова не для коридорів, — Персиція повільно провела кінчиками пальців по його плечах і, вислизнувши з холодних обіймів, уткнулася спиною у двері. Замок невибагливо рипнув, піддаючись її забаганці. — Ви ж не хочете, щоб непрохані слухачі стали нам свідками?

Трицис роздратовано сковтнув, обертаючись на жіночий силует, що завмер за кілька кроків від них:

— Схоже, ви маєте рацію, — усміхнувся він, спостерігаючи, як Персиція зникає за дверима, і холоднокровна байдужість вмить викривила його обличчя, стираючи легку посмішку. 

Беатріс ненавиділа кабінет, що відблискував кривавим кольором, як і очі, що невпинно спостерігали за нею всі ці століття зі старовинної картини. Присутність Люсіль завжди відчувалася в цьому місці найсильніше. Вона оживала тут. Її аромат просочив кожен куточок, що потонув у бездонній темряві. Її сміх досі відскакував від стін, а кроки чулися в тиші. Спогади про неї захльостували подібно до шторму, коли поріг кабінету Трициса залишався за її спиною.

З усіх кімнат, що він міг вибрати для свого власного притулку, він віддав перевагу тій, що Беатріс хотіла б назавжди знищити. Вона знову кинула короткий погляд на мовчазний портрет Люсіль і, проковтнувши присмак огиди, що осів на язиці, обернулася до Трициса. Минуле досі переслідувало кожного з них по п'ятах. Когось мучили спогади, а когось дані присяги й обіцянки, що не давали спокою її думкам. Беатріс віддано тримала своє слово — таємниця Люсіль назавжди залишиться з нею, адже так було необхідно, і досі в цьому знанні вона не знаходила жодної користі. Але вона знала, у потрібний час і на ретельно прикрашеній сцені те, що так приховувала Люсіль, уб'є Трициса. Таємниця, що вона так довго зберігала, розіб'є його крижане серце на уламки. Він зненавидить себе ще дужче, і увесь той розпач, що сплівся зі смутком і горем, задушить його.