Розділ 37. Флер минулого

Блискавка осяяла кімнату сліпучим спалахом і миттєво зникла в тремтливих сутінках, залишаючи по собі оглушливе реготання дощу. Вікна в покоях з деренчанням відгукнулися на пориви вітру, що той завивав наче зголоднілий звір, і у мить замовкли. Думки губилися в тумані роздумів. Що тепер було правильним? Який вибір вона повинна була зробити, аби знайти правильний шлях до свого порятунку? І чи був в неї цей шлях? 

Персиція вкотре озирнулася на зачинені двері, задумливо погладжуючи ажурне різьблення на потемнілому золоті сережки. Ще трохи й за нею прийдуть. Ще мить і двері відчиняться. Одна зі служниць чемно запросить її пройти до обідньої. І в тій, завжди порожній і самотній кімнаті, прикрашеній тихою розкішшю сяйливого золота, у неї не буде права на помилку. Вона могла збрехати всім довкола. Могла прошепотіти солодку брехню Трицису прямісінько в губи, немов закохана німфа. Могла розсміятися Конраду в обличчя, якби він дорікнув її у цьому. І навіть Беатріс... Для кожного з них вона могла вигадати прекрасну, чарівну брехню, але тільки не для себе. Дивлячись у власні очі, дивлячись на власне обличчя, вона не могла змусити себе повірити.

Вона не любила Трициса. Вона ненавиділа це місце. Її нудило від однієї лише думки про Люсіль. І ніч за ніччю, віддаючись сніжному холоду обіймів, її душа повільно гинула.

Персиція щосили заплющила очі, і білі бризки спалахів затанцювали під повіками. Її важке зітхання зникло у стукоті дощу, і прикраса до крові вп'ялася в долоню. Вона підвелася, морщачись від болю, і підійшла до дзеркала, — цього разу корсет затягли до неможливого туго. Вона через силу могла пересуватися, але глянувши на себе зараз, розуміла про що так часто мимрили її служниці. Тонка, тендітна талія здавалася не ширшою за долоню Трициса, а груди вабили з кожним її боязким зітханням. Будь вона чоловіком, навряд чи спромоглася відвести погляд. Але той, чию увагу вона хотіла вибороти, далеко не був звичайним чоловіком.

Персиція розправила плечі, витягнула шию та зробила ще один крок назустріч власному відображенню. Невдоволення миттєво спотворило її обличчя — сережок буде недостатньо, сукні, що нагадувала їй клітку, буде неосяжно мало. Все це лише безглуздий фарс. Театр, у якому вона не має ролі. Він не допоможе їй досягти бажаного, не переконає Трициса, не змусить його втратити пильність, не змусить дорожити нею. 

Вона знову блимнула на сережки, згадуючи повчання Беатріс у найдрібніших деталях: її слова, усмішку і навіть тон, з яким графиня говорила з нею. “Трицис дорожить кожним нагадуванням про Люсіль”, — Персиція звела очі на власне відображення у дзеркалі, і огида до себе стягнула легені у лещата болю та відрази, — в неї не було нічого, що б він міг покохати, і весь цей час він мовчазно вказував на це. Вона не була схожа на жінку, що назавжди заволоділа його серцем. Лише колір її очей, але хіба цього достатньо? Хіба могло цього вистачити? Флер його спогадів у її погляді — він дивився на неї і бачив її, торкався неї і уявляв її, його губи цілували її та шепотіли ім’я іншої. Він ніколи не залишався в її ліжку до світанку, рідко прислухався до неї. Скільки разів вона ридала в його постелі, задихаючись від аромату лілій. Його байдужість до неї була непорушною стіною. 

Вона не хотіла визнавати, не хотіла усвідомлювати, чому слова Конрада завжди відгукувалися у її серці вогнем обурення та ненависті. Тихий смішок вискочив з її грудей, і вкриті червоною помадою вуста викривилися у посмішці, що та вона була просякнута презирством, — глибоко всередині душі вона ненавиділа себе за те, як низько пала. Для Трициса вона була лише річчю, якою він користувався. Лише заміною, яку він не боявся втратити. Горло здавило, і вона ледве змогла зітхнути, ковтаючи грудку сліз, що невпинно підступали, щипаючи очі.

— Ти ж чуєш мене, чи не так? — спитала Персиція і подумки прокляла себе в ту саму мить, як Шепіт у її голові озвався зловісним сміхом.

— Нарешті, моя дитино, ти заговорила зі мною. Чого ж так бажає твоє серце, що ти озвалася на мій поклик?

Персиція насилу зробила ковток просоченого паленим воском повітря і вдягла сережки. Тремтіння тривоги пробігло під її шкірою, немов дотик сніжної бурі. Вона обернулася до дверей і, склавши руки в замок,  знервовано стисла тонкі пальці до хрипкого хрускоту. Німий страх уперше за довгий час заворушився у її грудях, ожилою змією.

— Я хочу побачити Її, — сказала вона, і в ту ж секунду потойбічне хихотіння поглинуло кімнату смородом паленої сірки й солодкавим ароматом лілій.

Тіні, що танцювали у спалахах блискавки, зловісно здригнулися і потяглися до неї, огортаючи все навколо мережевом темряви. Персиція зчепила зуби. Її дихання зрадливо збилося і, застрягши у грудях, крижаний переляк почав повільно душити. Щось усередині її злякано тремтіло, коли тканина спідниць натяглася від незримих дотиків, і зголодніле клекотіння обпалило її вухо. Вона думала, що звикла до цього. Ніч, що приходила в її покої, завжди несла в собі лякаюче скрекотання, спокусливий шепіт та потойбічний крик. Вона засинала, вслуховуючись у могильне дихання, що воно долинало з найтемніших куточків її спальні. Однак, цього разу все було інакше — вона самостійно прийшла туди, де її чекала власна смерть.

Кроваво-червоні зіниці спалахнули в невиразній темряві, і шепіт, що вона чула лише у думках, залунав подібно до пісні. Знайома колискова розлилась навкруги журливим жіночим співом. Холодний туман облизав їй ноги та ковзнув до прочинених дверей, запрошуючи піти за ним.

І Персиція затамувавши подих переступила поріг.