Розділ 36. Загублена душа

Тихе шелестіння шовку в руках і ледь чутне дихання служниці — все, що порушувало тишу в просторих покоях графині. Сьогодні тут було темно. Беатріс наказала відкрити лише одне вікно, яке виходило на головне подвір'я маєтку, наче це могло зробити її хоч трохи щасливішою — побачити безкрає небо та чарівну красу сонячної весни. Вона не покидала покоїв цього ранку, відмовилася від сніданку та відвідувачів, і в черговий раз закрилася у в'язниці, зітканій із власних ненависті та образ.

— Чай охолонув, — її завжди мелодійний голос був схожий на пісню неосяжних крижаних пустель. Він заставляв здригатись кожного разу, коли вона розбивала тишу, наче крихкий кришталь. І так воно і було. Сумна меланхолійність у її сріблястих очах сьогодні змінилася холодною байдужістю.

Служниця схилилася в беззвучному поклоні, і слабке дзюрчання ароматного жасминового чаю наповнило кімнату забутим теплом любові її матері.

Голка знову пірнула, зникнувши під білим шовком, і залишила по собі ще один витончений стібок. Беатріс з важким зітханням глянула на ажурний візерунок і провела по тендітній вишивці холодними подушечками пальців. Їй хотілося кричати. Так голосно і відчайдушно, наскільки б це було можливо. Вона ненавиділа кожну секунду цього життя, просякнутого смертю та брехнею.

То була одна з багатьох болючих ран у її серці, з якою вона змушена змиритися. Вона обожнювала вишивання. Вона жила їм. Та то було колись… 

Вона дарувала прикрашені дивовижними візерунками хустки батькові, вишивала сорочки братам та загиблому чоловікові, ім'я й обличчя якого були давно забуті. Однак час невблаганно йшов уперед, і все змінювалося.

Беатріс з ненавистю зім’яла обрамлений мереживом шовк і відкинула убік.

Це було за її життя, нагадала вона собі, і давно знайома гіркота обпалила горло. Та чи було в неї це життя? Осоружна донька, остогидла дружина і мовчазна тінь власного брата — їй ніколи не було дозволено йти своїм шляхом. Як справжня Вермандуа, вона мала залишатися покірною та благодійною. Про це прохала її мати, і про це торочив батько, який зневажав навіть згадку про неї.

В неї ніколи не було власної волі, як не було і життя. Чоловіки відібрали його в неї. Батько, чоловік та брат — усі вони зневажали її, то чому ж вона повинна залишатися благодійною? Чому ж вона повинна бути слухняною? Вона завжди питала себе: як би склалася її доля, народись вона сином? Чи було б все інакше? І відповідь, що ту вона знала, випалювала злістю зсередини. 

Беатріс підняла пониклий погляд на власне відображення у віконній поверхні. Все те ж чорняве волосся, ті ж сріблясті очі — вона ні краплі не змінилася з того дня, як востаннє побачила себе в дзеркалі, як не змінився і Він. Що б сказав батько зараз, якби побачив усе те, чого досяг Трицис? Чи побачили б вони знову ту огиду в його очах? Беатріс важко зітхнула, не відриваючи очей від контурів власного силуету, що танув на склі. Авжеж, він би ніколи не прийняв їх.

Ні Трицис, ні Беатріс ніколи не знали, хто був їм справжнім батьком. Ще одна таємниця, яка загинула з їхньою матір'ю. Два здорові близнюки, первістки Вермандуа — колись ця новина змусила вулиці графства вирувати радістю нескінченного свята, і тієї ж миті — замок замовкнути в обуренні. Діти не були схожі на графа. Світлі очі, бліда шкіра і чорне як вороне крило волосся — їхня мати ніколи не назвала імені того, хто посіяв у ній це «кляте» сім’я. 

І той, хто мав стати спадкоємцем, той, про кого так мріяв Гуго Вермандуа, перший син королівського роду перетворився на покинутого бастарда. Вона ніколи не забувала тих холодних днів в самотній порожній кімнаті. Його навчали згідно з високим становищем їхнього роду, їй це було заборонено. Його готували зайняти місце батька, її — стати ще одним вдалим договором у його правлінні. І ніхто з них не виправдав батьківських очікувань. 

 Трицис назавжди залишився бастардом в очах заздрісної знаті, а Беатріс так і не змогла народити ненависному чоловікові бажаного спадкоємця. Про них забули, та не відпустили. “Вермандуа” — звучало для неї наче прокляття.

Гарячий жасминовий чай, який їй піднесла служниця, залишився недоторканим. Мати завжди заварювала саме його, коли обійнявши їх плакала в закритій кімнаті. Їй довелося народити Гуго сина, якого він так жадав. Спадкоємця, якого б прийняла знать. Дитину, яку вона зненавиділа усім серцем. 

Беатріс уткнулася поглядом у бурштиновий блиск напою. Конрад був далеко не єдиною дитиною, яку їх мати народила, сподіваючись уберегти близнюків від гніву графа та смерті, але він був єдиним, хто вижив і забрав собі всю її вроду. І знать опустилася перед ним на коліно, перш ніж холоднокровно зрадити увесь їх клятий рід.

Скрип дверей супроводив важкі кроки. Беатріс міцніше стиснула зуби. Вона б впізнала ці кроки з тисячі, навіть у голосливому хороводі балу. Вона відчувала його, наче вони все ще тримались один за одного, як тоді у маленькій холодній кімнаті, де не було нічого, крім лахміття та однієї єдиної свічки. Та то було тоді…

Трицис увійшов до її кімнати, наче господар. І Беатріс  почула, як кришталь з тихим дзвоном торкнувся поверхні столу, і стійкий металевий аромат осів на її язиці. Він владним жестом наказав служниці залишити їх наодинці, і двері зачинилися за його спиною.

— Я не бажаю бачити тебе, — розглядаючи осяяний сонцем круговид, озвалася Беатріс.

— Ти давно не їла, — з холоднокровною байдужістю Трицис наповнив келихи гарячою кров'ю. Вона могла з жахом уявити, хто став його наступною жертвою.