Розділ 35. Про що мовчать несказані слова

Інколи потрібно починати з малого, щоб досягти чогось більшого, а інколи лише задля того, аби зруйнувати вщент це більше.

Персиція зміряла Конрада вимогливим поглядом, ліниво схиливши голову набік. За вікном уже починало сіріти, але вони так і не дійшли до згоди. Вона сиділа на столі, мляво похитуючи ногою, а він вкотре пройшовся з боку в бік, і оксамит довгого халата знову зашелестів, переплітаючись між його ніг.

— Запитаю лише раз: ти впевнена в тому, що розповіла?

Персиція втомлено кивнула, насилу стримуючи роздратований стогін, і знову хитнула босою ногою. Ні, вона не була певна. Це лише швидкоплинний, каламутний спогад, який чомусь закріпився якорем у її думках. Вона знала про вбивства, які відбувалися в цьому будинку ще до того, як потрапила сюди. Та звідки навряд чи могла відповісти.

Конрад зупинився і подивився на неї, скривившись від видимої недовіри, але все ж продовжив, немов погоджуючись із власними роздумами.

— Те, в чому ти його звинувачуєш... Крістоф — мрець, якщо хоч одне твоє слово виявиться правдою, ти це розумієш? Якщо твої припущення підтвердяться, він не встигне навіть набрати повні легені повітря, перш ніж закричати від жаху. Але якщо це наклеп… Персиціє, Беатріс навряд чи закриє на подібне очі.

Персиція незворушно знизала плечима, зводячи на Конрада зосереджений погляд.

— Отже, варто впевнитись у всьому особисто ще раз, чи не так?

Насправді вона пам'ятала небагато: пару дат, пару безглуздих фраз та одне єдине ім'я. Тільки ось сказати напевно звідки вона знала про Крістофа Мореля та його записи, про дати смерті та кількість убитих, Персиція не могла. Ці спогади, як і багато інших зникли з часом, прожитим у минулому. Вона знала, що втратила щось огидно важливе, і пообіцяла повернути собі це за будь-яку ціну. І та порожнеча, що зяє бездонною дірою в її грудях, не давала забути цю обіцянку, як і тихий шепіт, що наповнював її думки.

Вона знову глянула на чоловіка, що він не зупиняючись міряв кімнату кроками. Конрад не вірив жодному її слову, вона виразно розуміла це, як і те, які ставки тепер стояли на кону для кожного з них.

Конрад несхвально примружився і, одним витонченим рухом зачесавши волосся назад, нарешті зупинився навпроти Персиції.

— Чому ж ти вирішила розповісти про це мені, дорогенька? — його голос залунав нижче ніж зазвичай, куди вимогливіше та твердіше, а очі замерехтіли тремтливим вогником останньої свічки, ніби застерігали: говорити правду і тільки правду. — Чому б не розповісти таку важливу інформацію своєму улюбленому коханцю? Трицис куди впливовіший і небезпечніший, ніж будь-хто в цьому маєтку. І судячи з того, як швидко ти стрибнула в його ліжко, в цьому ти чудово обізнана.

Персиція знову хитнула ногою, і неакуратно підгорнуті спідниці м'яко захиталися, спадаючи з невловним шурхотом вниз. Вона не дивилася на нього, не хотіла зустріти той погляд, з яким він розглядав її щоразу, коли мова заходила про його брата. Чи ненавидів він її за цей вибір? Можливо. Чи відчував до неї огиду? Неодмінно. 

Вона бачила це, вона відчувала це. У кожному слові, в інтонації його голосу, у тому, як викривлялися його губи, Персиція помічала це сотні разів. І зараз не було винятком. Конрад з відразою підняв брову, і куточок його рота затремтів у кривій посмішці.

І все-таки чому Конрад? Чому він і знову він? Чому вона поверталась до нього? Чому щоразу поруч був саме він? Її погляд крадькома ковзнув його оголеним торсом, зупиняючись на недбало зав'язаному поясі халата. Бо Трицис не слухатиме її? Він ніколи не слухає. Йому нецікаві розмови про незначні для політики речі, як і нецікава вона сама. Це Персиція давно усвідомила з отруйною гіркотою, яка залишалася після кожної проведеної з ним ночі.

Звичайно, вона могла сказати йому, могла змусити втрутитися у внутрішні справи маєтку, до яких, здавалося, йому не було жодної справи, однак не зараз. Вона занадто довго була запасною картою в його рукаві, його ручним слухняним звірятком. І поки не настане час, Трицис повинен вірити, що нічого не змінилося; повинен залишатися сліпцем, який приповзатиме в її обійми щоночі. Він повинен потребувати її, як потребував Люсіль.

“— Чоловіки справжнісінькі дурні, коли справа стосується кохання, — одного разу сказала їй Беатріс, милуючись водною гладінню через колони ажурної альтанки. — Примусьте їх закохатися у Вас, і вони стануть слухнянішими за маріонетку в ляльковому театрі. Яка іронія, не знаходите? Може тому вони так бояться жінок?”

І правда була її. Персиція міркувала про слова Беатріс не раз, залишаючись наодинці серед сотень книг, аби усвідомити — якою б безпорадною вона не здавалася, в її руках все ж таки є те, чого немає в жодної іншої жінки. Вона нагадувала Трицису Люсіль, і цього було достатньо, щоб його погляд був спрямований лише на неї.

Персиція опустила очі на власні долоні, які ще поколювали від спалаху люті та болю в тілі, і її вуста розтягнулися у непомітній усмішці. Як і завжди, Конрад мав рацію: Трицис — це непохитна влада. Трицис – це жахлива сила. Саме це необхідно їй, щоб вижити у їхньому світі: бути з сильнішим, допоки її власна рука не вб’є його. Вона бачила шлях до омріяної свободи, до свого повернення, і шлях цей був вкритий їх трупами. За весь час, що вона провела біля Трициса, Персиція зрештою усвідомила правила їхнього життя: прибирати зайві фігури з поля варто чужими руками. Без жалю. Без поблажливості. І першим пішаком, який вона забере у цій невигадливій грі, буде той, кого "король" і "королева" завжди тримали до себе найближче.