Розділ 34. Коли зникають зорі

Того вечора жоден із братів не з'явився на вечерю. 

І хоча Беатріс виглядала помітно розсердженою через таке грубе ігнорування її сердечного прохання, вона не видавала цього. Тоді Персиція провела з нею майже всю ніч. Серед безлічі старовинних й незрівнянних книг, якими повнилася бібліотека Вермандуа, і, мабуть, це було єдине, що змушувало її хоч трохи посміхатися останнім часом. 

Вона читала все, що потрапляло до рук, навіть якщо й не розуміла написаного, аби ж тільки відволіктися від того тихого звабливого голосу, що лунав у її голові, аби ж тільки тут, серед безлічі історій, похованих серед шорстких аркушів паперу, у присутності мовчазної меланхолійної Беатріс, забути про Трициса.

Забути про ті холодні поцілунки, про його ніжні дотики, про біль, що проймав її незримими голками. Забути про отруйний смак почуттів до нього. Вкотре вона торочила собі: між ними немає нічого, крім брехні та лицемірства. І вкотре обманювалася знову, здригаючись від болю та холоду в його міцних обіймах, коли сонце зникало за горизонтом. 

  Вона не помітила, коли зненавиділа його за ту владу, яку він мав над нею. Коли зненавиділа себе, то за ту слабкість перед поглядом його срібних очей.

Годинник вже давно пробив опівночі, коли Персиція нарешті залишила бібліотеку і, вкотре сховавшись у тремтливій темряві, побрела до своєї кімнати під відлуння проклятого завивання, що наповнювало її думки. Ступаючи довгим коридором, вона чула лише шелест шовкових спідниць і власне дихання. Час, коли маєток огортало павутиння мертвої тиші, більше не лякав її. Крок за кроком вона поринала в темряву, яка тепер жадала підкоритися їй. І ціною тому було лише одне життя.

Вбити чи бути вбитою?

Відповідь здавалася очевидною, але чи була вона вірною? Персиція хитнула головою, наче це могло допомогти впоратись з нав’язливими роздумами. Вона знала напевно, що ні, бо це ніколи не допомагало, немовби хтось прибив ті думки цвяхами. Щоб вона не робила, вони наповнювали її, як те цунамі, щоразу коли потойбічний Шепіт перемагав її. 

Незнайомі шерехи та ледве вловний переляканий дівочий схлип на іншому кінці густої темряви вирвали її з роздумів, змушуючи миттю зупинитися. З підозрою нахмуривши брови, Персиція квапливо затушила боязку свічку та відставила канделябр на найближчий комод. 

Темні постаті мовчазно снували туди-сюди, не помічаючи її розмитого у темряві силуету. Вона чула, як грубий чоловічий голос по-звірячому розриває тишу в невиразній лайці, як дівочі схлипи стають все тихішими, змінюючись рваним диханням і хриплими благаннями зупинитись.

Персиція намагалася не видавати жодного звуку. Вона стягнула туфлі, підперезала розкішні спідниці й попрямувала вперед понад стіною, ховаючись в обіймах ночі.

У блідому тремтливому полум'ї однісінької свічки вона побачила згорблену постать Крістофа. Її губи вмить скривилися від відрази. Він, затиснувши худорляву служницю між собою та стіною, майже гарчав від злості.

Наче мереживна тінь, що блукає нічними доріжками, Персиція спритно ковзнула до масивної позолоченої вази і, сховавшись за пишним ластовинням квітів, спиною притулилася до дверей. Серце зайшлося в шаленому ритмі, а шию залило жаром гніву, що той забурлив в її серці, наче скипіла лава, коли Крістоф безжально вдарив служницю в живіт, змушуючи ту перестати скиглити.

Обурення заспівало скаженим тремтінням та бажанням згорнути йому шию, коли він заніс руку над тендітною дівчиною вдруге. Персиція до крові зчепила зуби. Голос в середині неї заговорив знов. Вона відчула, як оксамитовий шепіт залоскотав  серце в обіймах. Як щось невідоме та чуже знов заворушилося в глибинах її душі. 

— Замовкни, курво! — Крістоф спітнілою долонею закрив їй рота, поки служниця судомно намагалася проковтнути власні сльози. — А тепер слухай мене: ти нічого не бачила, нічого не чула. Глуха і сліпа, як та церковна миша, похована у стінах старої дзвіниці. Затямила?

Дівчина гарячково закивала, тремтливими руками стискаючи його м'ясистий зап’ясток. Персиція побачила, як від страху підігнулися її ноги, як сльози закапали на килим. 

— За те, що ти витягла звідти для мене, я безмежно вдячний тобі, — Крістоф схилився до її обличчя, що воно втопилося в темряві, і його огидний гугнявий голос загримів у новій погрозі. — Та якщо обмовишся хоч словом, повір, я не буду жаліти ні тебе, ні її.

У його руці зблиснуло лезо ножа, і переляканий скрик помер у її горлі, зриваючись із губ новим тихим схлипом. Служниця мовчала навіть тоді, коли холодний метал притулився до її живота, і страхітливий тріск тканини розлетівся пустим коридором.

— Найбільше за все, я ненавиджу таких допитливих ідіоток, як ти.

Гнів нестерпною отрутою обпалив нутрощі. Персиція знаходилась на межі між засліпливим бажанням вирвати цьому нікчемі його  клятий кадик і страхом втратити контроль над собою. Страхом втратити себе. Розпливчасті тіні затремтіли в непроглядній темряві, знемагаючи від голоду. Вона бачила їх сотні разів. Вона боялася їх. Вона намагалася втекти від них. Але зараз уперше відчувала п'янку владу над ефемерними істотами. І ця влада зводила з розуму, туманила свідомість. Це було саме те, про що їй наспівував Шепіт. Це була сила.

— Та ти ж в нас розумна дівчинка і базікати зайвого не збираєшся, адже так? — його ніж почав підійматися все вище, розрізаючи тканини сукні служниці, наче прокладаючи собі дорогу до її горлянки. Лезо блиснуло востаннє і, на мить зупинившись біля її тремтячої шиї, зникло за бортом його камзола.