Розділ 33. Найсмертельніша квітка

Почуття не мають терміну придатності. Вони не гинуть як люди, не в’януть наче ті квіти, не перетворюються у попіл. Любов та ненависть завжди йдуть пліч-о-пліч, і коли одна палає яскраво, інша тліє в іскрах терплячого очікування.

Між ними ніколи не було ні кохання, ні ненависті, і врешті-решт солодка мелодія прелюдії дійшла до свого кінця. Персиція бачила це так само ясно, як власну тінь яскравим літнім днем.

Між ними завжди було лише одне почуття, і це почуття ніколи не залишало її навіть у його крижаних байдужих обіймах.

Між ними завжди був лише страх.

Її страх.

Але коли він змінився огидою? Коли збуджене бажання під шкірою стало таким бридким для неї?

Ранок цього дня просякнув водянистий аромат солодкавих квітів. Кожен куточок у маєтку душів стійким смородом лілій, і кожна кімната була сповнена прекрасних творінь самої природи, наче океаном білого оксамиту.

Перші вази з тендітними квітами, які вона помітила у своїх покоях, вилетіли з її вікна, розбиваючись з оглушливим гуркотом. Вона, наче у лихоманці, зривала пахкі бутони тремтливими руками, щільно зчепивши зуби від нудоти, що та несамовито долала її. Один за одним квіти розсипалися, пелюстки опадали до її ніг, та огидно солодкий аромат ставав все сильнішим. Її надривний розлючений крик губився у стінах закритої спальні. Вона не просила. О-о, ні. Нині вона наказувала. Наказувала забрати всі квіти, позбутися кожного білого бутона, в якому вона відчувала присутність іншої.

— Це наказ його ясновельможності Трициса Вермандуа! — вкотре заперечила Міра, злякано спостерігаючи за тим, як дивовижно коштовні квіти перетворюються на сміття.

Служниці шоковано переглянулись одна з одною. Персицію шалено трусило. На її мертвенно-блідому обличчі закам’янів жах та гнів, піт вкривав її лоба, а руки несамовито дрижали. Невже їхня молода мадемуазель втратила розум? Невже й дійсно збожеволіла? Невже всі ті плітки, що вони чули від іншої прислуги, були правдиві?

— Трициса Вермандуа? — на мить зупинившись, Персиція насилу стримала блювотний позив, коли чергова ваза з ліліями потрапила їй на очі. Скільки ж їх тут було? Десятки? Сотні?

Міра мовчки закивала, притискаючи ганчірку до грудей. Її великі очі стурбовано стежили за Персицією, а губи раз у раз сіпалися у мовчазній спробі спитати, чи все з нею гаразд. Та вона не встигла.

Персиція випурхнула в коридор, поспіхом накинувши на плечі ажурний халат. З кожним новим кроком усі її нутрощі болісно скручувало у вузол, а жовч опалювала піднебення.

Там, де раніше її зустрічали криваві троянди або пухнасті тюльпани, тепер розпускалися сніжно-білі пелюстки лілій. Вони були всюди, куди б вона не поглянула. Уздовж довгого коридору метушилися численні служниці, з акуратністю занурюючи довгі стебла у вази й розправляючи великі біляві бутони. Їхні пальці тремтіли від дотику до кожної квітки, ніби ті коштували дорожче за їх життя. І Персиція не сумнівалася в цьому. Таких великих, пахких квітів вона ще ніколи не бачила у цьому житті, — хотілося б їй сказати так, та вона здригалася лише від одного погляду на них. Ні, вона бачила їх, бачила біле море цих клятих квітів, які перетворювалися під її ногами у кривавий килим. І цей килим беззаперечно вів лише до однієї жінки.

Персиція спритно ковзнула між ящиків, у яких лежали ще не розпаковані лілії, до однієї з балакучих служниць. Її вологі холодні пальці, від яких вражало задушливим ароматом, вчепилися в передпліччя дівчини, змушуючи ту скрикнути від несподіваного болю і випустити квітку з рук.

— Де він? — пропалюючи служницю розгніваним поглядом, скрикнула вона.

У коридорі вмить запала могильна тиша. Кожна з дівчат зупинилася, дивуючись дивлячись одна на одну. Ніхто не знав, як їм слід поводитися з улюбленою компаньйонкою їхньої господині, з дорогою коханкою їхнього господаря і з тією, кого прилюдно відшмагали на головній площі маєтку. Персиція не була аристократкою, перед якою схиляли голови, але так само і не була рівною їм.

Вона була чужою у всьому та для всіх.

Хвиля ледве вловного шепоту та клекотання обурень прокотилися довгим коридором, коли Персиція грубо струснула служницю з новою силою і поставила питання знову.

— Про кого Ви кажете, мадемуазель? — відсахнувшись, вишкірилася та, потираючи руку, що та не на жарт розчервонілася. Вона була готова відвісити Персиції ляпаса, та вчасно стрималася, стиснула зуби й знов поглянула на неї, згадуючи, як сильно цією жінкою дорожив граф.

Діаманти та смарагди, найдорожчі тканини та коштовне вбрання. Для неї однієї накривали стіл із кількох десятків страв у будь-який час дня та ночі. За одним її бажанням нагрівали гарячі ванни. Для неї граф меблював будуар тричі за останні місяці. І тільки їй було дозволено переступати поріг його покоїв.

— Трицис, де він? — Персиція не стежила за тим, як різко вимовила його ім'я, як гнів спотворив її обличчя, як захеканий голос здригнувся у відразі, коли його образ сплив у підсвідомості. Тепер вона хотіла лише одного — позбутися незримого зашморгу, що той затягувався на її шиї солодкавим ароматом.

Переплетення жіночих голосів зашелестіло за її спиною. О, тепер вона могла довідатись, як до неї ставилися весь цей час у стінах цього проклятого будинку.

Куртизанка, відьма, вертихвістка.