Розділ 30. Ворог, коханець, друг

Ще в коридорі Персиція змусила Конрада опустити її на ноги, і аргумент у вигляді важкого ляпаса виявився вельми ґрунтовним і лаконічним у їхній нетривалій суперечці. Вона першою увійшла до кімнати та першою поквапилась зачинити двері перед його носом, але вдалося це навряд чи з великим успіхом.

Конрад все одно стояв посеред її спальні, пропалюючи в ній діру, поки щоки Персиції палахкотіли від роздратування і гніву, що вони наринули нестримною хвилею. Вона поставила йому незліченну кількість питань, так і не отримавши натомість нічого, що могло б їй прояснити ситуацію, могло задовольнити її допитливість. Він уміло ухилявся, уникав відповіді з лисячою усмішкою на вустах і диявольським вогником в очах.

Що сталося? Чому цей ранок перетворився на справжнісіньке пекло?

Притримуючи напівпрозору нічну сукню, Персиція продовжувала розглядати своє тіло в дзеркальному відображенні, жахаючись і дивуючись тому, як швидко зникали садна на гладкій шкірі, затягувалися криваві рани, що ще кілька хвилин тому змушували судомно кричати, а сльози нескінченним потоком бігти по щоках від гострого болю.

— Як це можливо? — вона провела рукою по плечу, де залишився лише ледь помітний червоний слід від глибокого поранення та липка кров.

Їхні очі зустрілися в дзеркальному відображенні, змушуючи Персицію на секунду остовпіти. Вона ніколи не бачила Трициса за своєю спиною в дзеркалі, ніколи не помічала його відображення, але Конрад… 

Вона знову глипнула на нього, знову спіймала глузливий погляд і спантеличено наїжачилась. Спроби приховати шок, що охопив її та у мить відібрав дихання, стало нездійсненним завданням. Невже вона все ж таки збожеволіла? Адже цього не може бути? Вірно ж? Конрад чудовисько. Він — вампір! Чому вона бачить його... Бачить у дзеркалі? Чому він здається їй людиною? Такою ж як вона?

— Мене теж дуже турбує це… Дивовижне магічне зцілення, — нарешті задумливо хмикнув Конрад, м'яка хитра усмішка вмить випарувалася. І від цього обличчя його стало темнішим за грозову хмару. Він не сердився, вона розуміла це, але побачене зовсім не тішило чоловіка. Ні, її рани, які затяглися з нелюдською швидкістю… Це не гнівало його. Побачене не на жарт схвилювало його.

— Ти знаєш, що зі мною, адже так? — Персиція блиснула очима і, обернувшись, пронизала його важким поглядом.

Конрад скривив безвинну мордочку та манірно знизав плечима, уважно спостерігаючи, як останні сліди нелюдського покарання безслідно зникли з її шовковистої шкіри. Він ще раз оглянув її з голови до п'ят і, граціозним рухом поправивши обрамлений золотою вишивкою борт камзола, подарував дівчині багатозначну усмішку. Найчарівнішу з усіх.

І таким він був.

Персиція простогнала невиразну лайку, закотивши очі. Аби ж тільки не заглядатися на його магічну красу, на його поціловану сонцем ідеальну шкіру, на його висічені риси обличчя і губи, що манять, запрошують до поцілунку. 

Якщо Трицис був диявольськи гарним, був холодним місяцем, що сяє у нічному небі, то той, хто стояв перед нею зараз… Той, хто повільно скорочував відстань між ними. Цей чоловік був яскравим сонцем, і краса його здавалася їй божественною. Та вона не переставала нагадувати собі, не переставала казати, що за цією чарівністю ховалося найстрашніше… Справжня смерть.

— Ти знаєш, чорт забирай! — відштовхуючи від себе чоловіка, обурилася вона і квапливо зникла за ажурною дерев'яною перегородкою.

— Ох, дорогенька, це лише здогадки.

Персиція тріпнулася всім тілом від його зарозумілого тону, в якому бархатистим відлунням переливався м’який сміх.

— Здогадки? Ох, Ваша Павича високість, тоді не могли б Ви бути таким люб'язним та поділитися з вашою вірною рабою цими чортовими здогадками! — її голос пролунав через ширму разом із дзвінким плеском води.

Конрад розтяг губи в єхидній усмішці, неспроможний придушити легенький смішок. І, ступивши вперед, непомітно підхопив з краю ширми підготовлену для неї свіжу нижню сукню.

— Павича високість… Ніяк не звикну до нового титулу. Знаєш, дорогенька, мабуть, варто вписати його в мій послужний список, аби назавжди закарбувати цю красу в історії.

Персиція визирнула з-за ширми, жбурляючи в нього перше, що потрапило під руку, — одну з невеликих ганчіркових губок, які вона власноруч зробила для миття.

— Мимо, — крокуючи у лінивому танці з білою сукнею, насмішкувато простяг Конрад. — Минулого разу твоя влучність не підводила. Втратила усю вправність, га?

— Поверни сукню, пихатий довбань, — зашипіла вона.

— Навіть не подумаю, — його очі по-лисячи звузилися і засяяли яскравим вогником, а голос, що муркотів над вухом ніби кіт, м'якою хрипотою розлетівся по кімнаті, пестячи слух. — Моя Павича високість, дорогенька, — виразно виділяючи інтонацією кожне слово, продовжив він: — Не бажає цього.

Конрад плюхнувся на диван, показово закидаючи ногу на ногу, і, знущаючись з неї, акуратно розправив білу тканину біля себе, немов спідниці сукні дорогої серцю дами. Грайлива усмішка на його вустах розтяглася ще ширше, а брови змовницьки підстрибнули, запрошуючи підійти та забрати цей невеликий трофей.

Він м'яко кивнув на місце біля себе і, поклавши руку на узголів'я дивана, почав виводити пальцем невигадливі візерунки. Було в цьому щось, що дратувало, розпалювало в серці іскри злості та тягло до нього з нестерпною силою. Як завжди: ідеально укладені мереживні манжети, акуратно завиті золотисті локони, персні прикрашають випещені весняною прохолодою довгі пальці, а вуста вигнуті у легкій усмішці. І у всій цій розкоші, у всій іскристій красі одні лише очі були сповнені занепокоєння та крижаної серйозності. За маскою блазня ховалася зовсім інша людина.