Розділ 29. Гамбіт

Слова Конрада випалювали в грудях діру, що болюче зяяла, розриваючи серце на шмаття.

“Її любов ніколи не належала жодному з нас”, — нісенітниця!

Спальню наповнив страхітливий гуркіт. Трицис не зміг стримати лють, що нахлинула як той бурхливий шторм, змиваючи здоровий глузд.

“Ти не зміг зробити Люсіль своєю”, — брехня!

Комод з оглушливим тріском розбився о стіну, розлітаючись у тріску і залишаючи після себе павутину тріщин на небесно-блакитному полотні.

Вперше йому було невимовно складно привести думки до ладу, вперше монстр, якого він закував у глибині душі, з неприборканою силою виривався назовні.

Скажений та зголоднілий.

Трицис обернувся, різко й нервово, дивлячись на Персицію поглядом сповненим ненависті та злості, сповненим болю та нескінченного розпачу.

Прикривши очі, він жадібно вдихнув п'янкий аромат її плоті, який наче каламутний серпанок опіуму, заповнював усе навколо. Бажання відчути смак її крові на язиці стало всепоглинальним, майже непереборним. Воно зводило з розуму, затуманило погляд. Він шумно видихнув, і губи його непомітно здригнулися, так якби він знову почув уїдливий голос молодшого у своїй голові.

“...Не твоя”, — дурня!

Тиша, здавалося, глузувала з нього цієї миті. Злісно реготала над вухом, проникаючи в самісеньке серце. І, огортаючи обіймами ненависної порожнечі, яку було неможливо заповнити, знущально шепотіла:

…його погляд не знайде того, що так відчайдушно шукає…

Персиція була бліда, як сніговий килим найморознішою зимою у цих краях, заплющені очі, обрамлені густими чорними віями, і губи, що втратили всякий колір, ледь тремтіли від лихоманки, яка охопила її.

Він не міг розгледіти в ній образ тієї, кого так жадав побачити.

Це не Вона.

Тиша знову зареготала, здавлюючи скроні в невидимі лещата, як умілий кат, наймайстерніший катувальник.

Трицис неквапом підійшов до Персиції. Тихо, наче дикий, смертоносний звір на полюванні. Вже знайомі риси обличчя, але все ще такі чужі, такі далекі. Вона лежала перед ним, наче мертва, непритомна, без сил. Легкий озноб бив дівоче тіло, а піт вже давно виступив на лобі блискучими крапельками, що неслухняно стікали, гублячись у вороному волоссі. Його пальці мимоволі ковзнули по оксамитовій щоці, по лілійній шиї, де несміливо і так звабливо пульсувала кров, по обсипаній ліловими саднами руці й до витонченого зап'ястя. Він невдоволено стиснув щелепи, заскреготівши іклами. У роті пересохло, наче він загублений у пустелі мандрівник. Трицис жадібно облизав холодні вуста, намагаючись стримати голод, який секунда за секундою перетворювався зі швидкоплинного бажання на життєву необхідність.

Хто вона для нього? Ще один пішак? Іграшка? Коханка? Або...

Трицис не дав відповіді. Ні, він не хотів її знати.

Але тепер був певен, що не віддасть Персицію нікому. Міраж, омана, ошук зору —  це не мало ніякого значення. Вона належатиме йому! Він зробить Її своєю!

Коли з грудей Персиції вирвався хрипкий болісний стогін, Трицис знову окинув дівчину пронизливим поглядом, ніби змахнув холоднокровним мечем, який не раз забирав життя.

«У всього своя ціна, — думав він, дивлячись, як по атласній шкірі пробігла хвиля сиріт, і тіло забилося в конвульсіях. — І в твоєї сили теж”.

Елайда заплатила жахливо високу ціну, аби володіти пітьмою, і він знав: Персиції теж доведеться відплатити за вбивчу силу належним чином. Рано чи пізно тіні минулого з'являться перед нею і тоді назад дороги не буде.

Колись усе було інакше: очі, вкриті молочною заволокою від сторонніх, іскрилися, як темний нефрит у променях літнього сонця, тьмяні, свинцево-коричневі локони, нагадували червоно-золотий покрив, дбайливо вистелений осіннім листям, а відразлива худорба то й зовсім уявлялася неможливою. Елайда була статною, чарівною жінкою, і так схожою на ту, кого він безмежно кохав.  Тепер її навряд чи можна було відрізнити від живого мерця, який нічого не знає, крім темряви та палкої жаги помститися.

В його сталевих, байдужих очах блиснула тінь роздумів, а чорні брови важко опустилися вниз.

           Ще не час.

                    Занадто рано.

                              Занадто...

Він не збирався віддавати Персицію спраглій отримати її темряві, навіть якщо і знав, що її душу вже не врятувати. Вона вже давно була продана, як і сотні інших, померлих і ще не народжених, усіх жінок, пов'язаних кров’ю з Барталеон.

Все ж таки Елайда заплатила жахливо високу ціну.

Трицис зробив крок до ліжка і, сівши біля дівчини, м'яким дотиком крижаних пальців прибрав прилипле волосся зі спотвореного лихоманкою дівочого обличчя. Це не входило до його планів, хоч він і передбачав наслідки, припускав, що пробудження вельми корисних для нього сил не мине без сліду.

Різкий, впевнений і точний розріз — з його синьо-чорної вени ринула крижана в'язка кров, розтікаючись по її губах, наче червона річка в льодах, що палахкотять як ті зірки.