Розділ 25. Солодка омана

Хвилини тиші тяглися зловісно довго, сповнюючи серце небувалим занепокоєнням. Персиція міряла кімнату кроками, болісно заламуючи пальці від хвилювання і в полохливому очікуванні поглядаючи то на двері, то на служницю, що з жахом дивилася на вугілля в каміні, яке догоряло останніми червоними іскрами. Як пояснити їй те, що сталося, і що буде з цією дитиною далі? Персиція не знаходила собі місця, намагаючись знайти правильне рішення з усіх можливих.

— Скажіть… Її ясновельможність вмирає? — розгублено спитала Міра, гарячково перебираючи складки зім'ятого фартуха. Всі сльози вже були виплакані, і на юному обличчі залишилася лише болюча безвихідь, що кричуще нагадувала про те, в якому положенні насправді перебувала кожна з них.

  Персиція завмерла, не знаходячи слів, не знаючи, що відповісти на запитання, яке варто визнати, в страху очікувала почути. Що їй можна було сказати, а що варто було приховати? Нервово колупаючи пальці, все що вона могла — зберігати могильну мовчанку, без зупинки міряючи несміливими кроками простору кімнату.

— Мадемуазель Персиція, — продовжувала служниця надтріснутим голоском. — Ці виразки на її тілі… Колір її шкіри… Я вже це бачила. Чесно, присягаюся Вам, я бачила! М-моя мати померла від такої хвороби за лічені дні, жоден лікар не зміг нам допомогти. Тільки не зрозумію: як же так могло статися... Адже ще вчора мадемуазель Беатріс була здорова, — вона знову схлипнула, витираючи сльози з почервонілої шкіри краєм змученого фартуха. — І ми залишили її ясновельможність там… Одну!

— Міра… — тихо прошепотіла Персиція, з надією і страхом поглядаючи на двері. — Все вирішиться, просто повір мені…

— Ви не розумієте, мадемуазель Персиція!? Її ясновельможності залишилися лічені години! Хвороба забирає її в могилу, вона не доживе й до світанку! Потрібно... Треба покликати графа... Лікаря, хоч когось... Може... Може знахарку? — зриваючись із місця, Міра попрямувала до виходу. — Може, може... Він заможна людина, він знайде хороших лікарів!

— Міра! — злякано скрикнула Персиція, наздоганяючи дівчисько і з силою зупиняючи її. Тонкі пальці болісно вчепилися в тендітне зап'ястя, а в зелених очах заблищав боязкий вогник. — Не треба нікуди йти. Не смій виходити, чуєш! Не смій, я… — страх твердою грудкою застряг у горлі, коли голос її здригнувся від усвідомлення, чим може обернутися така небезпечна вилазка. — Я все зроблю сама, ти тільки... Тільки лишайся тут, я прошу тебе. Я знайду графа чи Ко… Молодшого пана, ти тільки лишайся тут.

  Усаджуючи дівчинку на диван, Персиція щосили намагалася вгамувати кошмарні думки, що зрадницьки заповнювали свідомість. Чому вона вирішила йти туди сама? Чому жертвує собою заради тієї, кого знає лічені дні? Чому не може просто заплющити на це очі? Коли весь цей безпросвітний жах закінчиться, вона навіть не згадає про це дівчисько та її сестру, то чому ж? Лише через схожість з тими, хто такий дорогий її серцю? Дурниці! Адже так? 

  Піднімаючись на ватяні від страху і хвилювання ноги, Персиція різким рухом витерла спітнілі долоні о спідниці сукні. Вона вкотре глянула на зачинені двері, а за ними могильна тиша: ні кроків, ні голосів, ні звуку. 

Все минулося? Чи це тільки подумки?

— Сиди тут, — зібравши всю волю в кулак, суворо наказала Персиція. — І що б ти не почула, що не сталося б там, поза цими покоями, не покидай кімнати.

— Мадемуазель, стривайте! — останнє, що долинуло до вух, коли Персиція рвано видихнула, намагаючись приборкати нестримно зростаюче почуття тривоги. 

Вона стояла посеред порожнього коридору, що зникав у непроглядній темряві. Деякі свічки вже догоріли, але їх ніхто так і не спромігся змінити, деякі ж з хвилину на хвилину готові були згаснути, але продовжували наповнювати все довкола тремтячим бляклим світлом.

   Слина в роті стала до бридкого в'язкою, а тіло кинуло в холодний піт. Ще жодна така пригода не закінчувалася добре.

— Ти божевільна, Персиція, — прошепотіла вона, оглядаючись на всі боки в пошуку Беатріс. — Самогубець, не інакше ...

Не було нікого. 

Персиція сподівалася зустріти прислугу, дворецького, та будь-кого, але зіткнулася з порожнечею. Тією, що давила, лякаючи  тремтячими тінями, які таїлися в ній. Здавалося, маєток спустів, і більше тут ніхто не жив. Відполіровані до блиску дерев'яні дошки неприязно рипіли під ногами. Куди б вона не вирушила, вони видавали кожен її рух, як вірний пес нелюдимого господаря. 

Зробивши кілька обережних кроків, Персиція зупинилася, прислухаючись до відлуння, яке зникало у високих стінах. Підхопивши спідниці, вона рушила до голосів, які що секунди ставали то тихіше, то голосніше. Суперечка розчинялась в тиші,  розібрати її становилося страшенно складно, але щось все ж таки затримувалося в думках, породжуючи нову хвилю незрозумілої тривоги.

“ — Це все так передбачувано, Тріс, — наполегливо твердив чоловічий голос. — Навіть не смій робити те, що задумала. Зараз в тобі каже твій розпач, і він же викопає тобі могилу”.

“ — Тепер все інакше, mon chéri, — почувся ще один голос, надламаний, просочений палкою ненавистю. Він був подібний до зміїного шипіння і разом з тим звучав голосніше будь-якого несамовитого крику. — Я маю знати: ти зі мною чи проти мене?”.

“ — Я не вірю своїм вухам! Ти збожеволіла… Це ризиковано, Тріс! Не думав, що скажу це, але ти забуваєшся! Трицис не якийсь дурний молодик, він — той, хто практично з руїн поодинці збудував одну з найсильніших держав світу цього... Як би ти не була йому дорога, це не зійде тобі з рук. І ти сама чудово знаєш: або ти граєш за його правилами, або годуєш хробаків у безіменній могилі…»