Розділ 21. Диявол обрав Вас недарма

І поки в маєтку Вермандуа запалювали свічки, готуючись до сну, в долину Луари (1), у похмуре готичне шато (2) прибували гості, бажаючи приховати свою особистість під непроглядним нічним покривом. Суворий гуркіт грому, що зустрічав їх, і холодні краплі дощу, які зривалися з чорного неба, попереджувально повідомляли про настрій господині цього вечора.

Декілька екіпажів, стукаючи колесами по лощеній дорозі, в'їхали на територію заможного будинку впливових аристократів. Маєток потопав у темряві, а вікна, наповнені миготливим полум'ям, нагадували зіниці пекельного пса.

Чоловіки, що прибули, насторожено переглянулися між собою; вечір обіцяв бути напруженим.

Вони мовчазно ввійшли в головні двері, і так само, не ставлячи зайвих запитань, пішли за похмурою прислугою, приховуючи неприємне хвилювання в тремтячих тінях, що танцювали на їхніх обличчях.

Боячись обернутися назад, озирнутися довкола, вони неквапливо йшли один за одним, стискаючи ефеси шпаг. Кожен з них був готовий оголити лезо і захиститися від будь-якої небезпеки, яка мешкає тут. І кожен знав, що це буде марно.

— Не відставайте, — монотонним мертвим голосом гукнула прислуга. Гостинність була тут не в пошані.

Коридори будинку нескінченними стежками водили гостей від одних дверей до інших, коли нарешті вони дісталися позначеного господаркою місця.

— На вас чекають, — відчинивши масивні двері, тінь служниці зникла з поля зору, подібно до туману в сонячний день, вона розчинилася в непроглядній темряві.

Перед гостями постала невелика кімната, тьмяно освітлена свічками, що ледве-ледве догоряли. У старому кріслі біля каміна, закутавшись у шаль, сиділа чарівна молода жінка, бентежно перебираючи тонку тканину худорлявими пальцями. Побачивши чоловіків, вона відразу схопилася на ноги. Її очі палали неабияким занепокоєнням, а губи біліли від напруження. Один з гостей, хвилююче ахнув, зустрічаючись з нею поглядом, і вона поспішила простягнути руку у знак привітання. Чекати від неї реверанс було безглуздою тратою часу.

— Мадемуазель Леарна, — чоловіки по черзі схилилися перед дамою, стримано торкаючись губами її ніжної шкіри.

— Досить вам, — жінка нервово обсмикнула руку, приховуючи за різкими рухами гидливість і огиду. Вона кивком вказала на диван, змушуючи гостей скоріше зайняти місця.

— Ця терміновість, сподіваюся, виправдана? — поцікавився старший з них, вочевидь, незадоволений такою неприємною вилазкою та компанією, в якій йому доводиться проводити цей холодний весняний вечір. Він, розправивши плащ, зручніше сів якомога далі від каміна, приховуючи обличчя в тремтячій темряві.

— Якщо ви так схвильовані, мадемуазель, справа, візьму на себе сміливість припустити, невідкладна, — додав другий не без тривоги в голосі. Перебувати тут йому хотілося не більше за першого.

— Так і є, Філіп, — крижаний жіночий голос, мов удар сталевого клинка, змусив усіх замовкнути, а Леарну, що куталася в шаль, здригнутися, затамувавши подих.

— Моя повага, мадемуазель Барталеон. Розкажіть же, що ж стало причиною цих зборів, — перший із владною усмішкою на вустах привітав господиню старого шато.

Елайда впевненою ходою перетнула кімнату і так само велично зайняла господарське крісло. Вона не відзначила його відповіддю. Подібно до кам'яної статуї, її обличчя, приховане вуаллю, не виражало ні зневаги, ні огиди, ні радості, ні навіть скорботи, на відміну від її схвильованої сестри.

Елайда в очікуванні простягла руку, втупивши примарний погляд у саму душу молодшого, як за віком, так і за статусом, чоловіка. Він без зайвих слів зрозумів цей жест і витяг з-за пазухи безликий згорток листів. Леарна поспішила перехопити його і, поспішно розгорнувши, почала бігати очима по списаних аркушах.

— Все так само? — поцікавилася старша.

— Нічого не змінилося, — відступивши за спину сестри, Леарна трохи нахилилася до її вуха. — Лише кілька фраз про дівчину.

— Воно й на краще, — наче гадюка зашипіла Елайда.

Свічки в кімнаті здригнулися, а ефемерні тіні засовались в темряві, змушуючи гостей нервово сковтнути грудку страху. І один, і другий чудово знали з ким пов'язали душу в обмін на владу та багатство, в обмін на всеосяжну любов і людську милість. І кожен з них знав про жахіття, що коїлись в цьому місці, так само чудово, як і про свої гріхи.

— Сподіваюся, Ви знаєте, як вчинити з цими відомостями? — витонченим рухом Елайда вказала на згорток у руках сестри, і та поспішила передати його старшому чоловікові.

Він, насупившись, оглянув папери, роздумуючи над тим, чого саме бажає жінка.

— Ризикну припустити, мадемуазель, Ви бажаєте позбутися Вермандуа з гучним скандалом?

— Я бажаю перетворити їх на попіл, Ваше Високопреосвященство.

Леарна з тривогою опустила очі на сестру. І цей погляд, сповнений незгоди та обурення, не залишився непоміченим їх пильним гостем.

— Намагатимусь не розчарувати Вас, — кардинал (3) зловтішно посміхнувся. — Однак мої послуги зросли в ціні, мадемуазель Барталеон.

Другий чоловік помітно напружився, помічаючи, як куточки губ Елайди поповзли вгору.

— Шарль ле Теллієр, державний секретар Святого престолу, — її потойбічний голос могильним скреготом затяг кімнату, а свічки спалахнули чорним полум'ям. — Здається, ви забули, хто посадив вас на це місце. Чи не думаєш ти, мізерний хлопчисько, що розп'яття у твого серця врятує нікчемну душу?