Розділ 20. Довірся мені, люба

Беатріс мовчазно йшла довгим коридором, зрідка поглядаючи на обвішані картинами стіни. Її тихі кроки луною відгукнулися в глибині спорожнілого маєтку, немов стара дитяча лічилка, яка лякала в темну ніч до цокання зубів. Якою б прекрасною та благодійною Беатріс не здавалася, вона продовжувала залишатися однією з Вермандуа. І ця думка не давала Персиції спокою. Вона знову піднімала очі на силует аристократки, намагаючись розгадати причину її загадкового мовчання, і знову захоплювалася тим, наскільки ангельською красивою і диявольською жахливою була ця жінка. 

Персі зіщулилася, намагаючись позбутися неприємних мурашок, що колючою хвилею пробігли по шкірі. Всепоглинаюча тиша починала лякати, нагадуючи про те, як вона вперше потрапила до Вермандуа, в перше зустрілася віч-на-віч зі своїми страхами. Але чи була простягнута рука в момент приреченості порятунком або все ж стежкою в справжнісіньке Пекло? З кожним новим кроком стійке почуття небезпеки породжувало тривогу у неспокійному серці. 

Яка доля тепер чекала на неї?

— Вам варто бути обачнішою з тим, що і кому Ви кажете, — голос Беатріс звучав подібно до співів птахів у літній день, і разом з цим не був позбавлений властивої їй суворості. — Запам'ятайте, моя люба, — вона обернулася так само несподівано, як і заговорила, змушуючи Персицію завмерти на місці, з шумом опускаючи поділ сукні. — Не всі в цьому будинку мають таку прекрасну витримку і незвичайне терпіння як у Конрада, і вже точно не всі гості, що переступили наш поріг, будуть готові заплющити очі на такий відкритий прояв неповаги у свій бік, мадемуазель. Я прошу Вас бути мудрішою. Хоча б заради своєї безпеки.

— Я...

— Не варто виправдань, — її проникливий погляд сірих очей змусив дівчину моментально замовкнути. — За мене каже моя турбота про Вас, — долонею Беатріс заспокійливо накрила зімкнені від руки Персиції. — Тут кожен Ваш крок, кожне слово, кожен подих і навіть погляд матиме наслідки. Пам'ятайте про це.

Персиція напружено проковтнула грудку невдоволення, відчуваючи, як між лопатками пробіг холодок, а всередині все стиснулося від зростаючої тривоги.

— Що ви маєте на увазі?

Беатріс, ніби свята, що зійшла з ікон, побожно посміхнулася супутниці, не помічаючи мерехтливого занепокоєння в її очах.

— Бажаєте того чи ні, але Ви вже стали частиною цього світу, — голос її ставав тихіше і тихіше, переходячи на шовковистий шепіт. — То ж не дайте йому погубити Вас.

— Чому... Чому Ви так бажаєте мене вберегти?

— Мені знайомий Ваш страх і жах перед обличчям неминучого, як і знайома злість, що вирує в цьому крихітному серці, — вказавши кінчиком віяла на груди дівчини, безпристрасно відповіла Беатріс. — Ідіть за мною, — і знову тріскучий холод, який вона випромінювала, змушував здригнутися. — Коридор — не місце для таких розмов.

Персиція незрозуміло зсунула брови, озирнувшись довкола. Тут не було нікого, окрім їх двох. Нікого, хто міг би почути їхній нетривалий діалог.

З гостею їх покинули і останні слуги. Так вже було заведено. Ніхто не смів залишатися в маєтку вночі, крім тих, кого особисто відібрав сам господар. І навіть так, на акуратному обличчі Беатріс прослизала тінь настороженості.

— Повірте, моя люба, часом навіть стіни мають очі й вуха.

Вони ввійшли в будуар мадемуазель Вермандуа, більше не промовивши жодного слова. Беатріс ніби пропливла до дамського столика, витонченими рухами стягуючи рукавички. Тут, у супроводі тихого потріскування полін у каміні, вона нарешті могла спокійно зітхнути.

— Проходьте, — помітивши у відображенні дзеркала розгубленість супутниці, байдуже кинула Беатріс. — Розмова обіцяє бути довгою, не варто тупцюватись у дверях.

Персиція поспішно прийняла запрошення, проходячи глибше, до найінтимнішої частини жіночої кімнати. Тепер їй особисто видався шанс переконатися в правдивості всіх пліток, які вона почула цього ранку з вуст балакучої прислуги. Помітивши захоплення у її очах, Беатріс не змогла стримати легкої усмішки.

Тут було все, що тільки можна побажати: починаючи з коштовностей, шовків та хутра, закінчуючи книгами у позолочених партитурах та улюбленими музичними інструментами молодої графині. Трицис не шкодував і лівру на забаганки палко коханої сестри, а розкіш, з якою була обставлена спальня аристократки, могла зрівнятися лише з королівською. Щедрість графа воістину не мала меж. 

Але чи справді була вона проявом чистого кохання та безмірної турботи?

Присівши на м'який диван, Персиція продовжувала з цікавістю маленької дитини розглядати кожну дрібницю в таких просторих покоях.

До блиску натерті поверхні, прикраси, розставлені зі скрупульозністю старого педанта. Жахлива тиша, яку не порушувало навіть цокання годинника. Персі легко могла почути, як її власне дихання луною розноситься по кімнаті. Все тут нагадувало музей. Бракувало лише людини, яка стежила за експонатами і неодмінно дала б наганяй, з суворим виглядом вказуючи на табличку «Руками не чіпати».

— Невже вам так подобається? — Беатріс повільно підійшла до дівчини, витонченим рухом руки поправляючи неслухняний завиток її чорного волосся.

— Виглядає помпезно і дорого, але при цьому так чарівно, — напружено відповіла Персиція, натягуючи посмішку. — Той, хто обставляв цю кімнату, справді обдарований непоганим смаком.