Розділ 17. Коли розбивається кришталь

Все та ж кімната, все те ж монотонне цокання годинника. Задуха і нудота отруювали розум. Вона не рахувала, але була впевнена — минуло кілька днів. Холодна ніч змінялася самотнім світанком, а замок у її спальні, як і раніше, залишався зачиненим.

За весь цей час Персиція могла розраховувати лише на нетривалу зустріч зі служницями, які приходили у супроводі незадоволеного Крістофа. Він не мав і найменшого бажання затримуватись у цих покоях, всіляко кваплячи прислугу. Ні поваги, ні співчуття. У його очах горіла ненависть, і зрозуміти її вона не могла, гублячись у здогадах.

«— Ваша доля, мадемуазель, гнити в могилі замість неї! Дякуйте Всевишньому, що все ще дихаєте! І знайте, я чекатиму тієї години, коли граф відвернеться від Вас». — Тоді вона не змогла поїсти. Жалюгідна подоба їжі стала помиями, кинутими до її ніг.

Щодня була нова служниця, вони не повторювалися, Персі не треба було турбуватися і запам'ятовувати їх за іменами. Вони не говорили, не суперечили, не більше ніж німі привиди, недбало виконували доручення. Все, що залишалося незмінним, — грубість дворецького і завчені прислугою фрази, які ті відсутньо повторювали раз у раз, як пластинка, що вже давно заїла.

Дратувало.

Після відходу графа ніхто з Вермандуа не ступив на поріг її покоїв. Про неї не згадували, про неї не говорили. Безмовний спостерігач, насильно замкнений у золотій клітці. Вона не більше, ніж трофей, який з гордістю повісили б на стіну в особистому кабінеті господаря.

Персиція бачила Беатріс і Конрада, що поважно гуляли по саду, через запилене вікно своєї кімнати, бачила птахів, що покірно кружляли над ними. Її очі шукали допомоги, коли дворяни навіть не спромоглися підняти на неї погляд.

Чи це був його наказ? Вочевидь. Але чого він хотів цим домогтись?

Роздуми ставали зачорнілим бездонним океаном, що тягнув туди, звідки не було шляху назад.

Вона була чужою для світу, в якому опинилася з волі підступної долі, і цей же злощасний світ погрозливо нашіптував, нагадуючи про це.

Крики, благання, лайка і сльози — даремно.

Лише раз їй дивом вдалося привернути увагу молодшого з Вермандуа — уїдлива усмішка на його лукавому обличчі стала для заточеної отруйним знущанням, яке відбилося в пам'яті так само яскраво, як сліпучі промені літнього сонця. Він підморгнув їй? Так! Нахабно і насмішкувато, наче кидав виклик, питаючи як довго вона ще простягне. Її долоні свербіли від дикого бажання обдарувати чоловіка дзвінким ляпасом, і якби не відстань, що розділяла їх, будь-що-будь, вона б зробила це!

У день, коли граф залишив її, Персицію охопив гнів, небачена лють. О Боже! Яка ж вона була зла! На початку другого дня кімнату було не впізнати. Вона не хвилювалася про вартість того, що з оглушливим гуркотом летіло в камін або ж з гучним тріском і дзвінким брязкотом розбивалося о стіни, розлітаючись на безліч уламків. Персі зробила все, аби привернути їхню увагу, але продовжувала залишатися примарою у злощасному маєтку. Надвечір дівчина несамовито просила випустити її, погоджуючись на будь-яку умову, благала про коротку розмову і навіть часом безрезультатно примудрялася погрожувати.

«Як необачно й безглуздо», — такими були слова Конрада, який проходив повз її покої.

Одна частина дівочої душі мучилася від жаху, інша з презирством спостерігала за жалюгідними спробами знайти поблажливість господаря. Як на ярмарку смерті, Персі намагалася виторгувати життя у диявола, укладаючи з ним жахливу угоду.

«— Я поводитимуся так, як накажете. Зроблю все, що від мене буде потрібно!”

Відповіді не було.

Вночі навколишній світ розчинявся в похмурій імлі, що кишіла її найпотаємнішими страхами. Персиція залишалася в компанії кошмарів, які переслідували наяву. Безликі тіні, що ховалися в темряві, лякали, і тремтіння, пронизуючи до кісток, голками торкалося оголених нервів. Персі відчувала присутність того, що так жадібно простягало до неї прогнили кінцівки, немов скрипучі гілки засохлої верби.

І як би вона не просила, як не кричала, не стукала у двері, збиваючи руки в кров, ніхто так і не прийшов.

Третій день — нічого...

Безвихідь.

Біль.

Порожнеча... Щемна, стискаюча нутрощі; до неможливого задушлива.

Персиція замовкла. Не було сліз. Не було крику. Цього дня Крістоф не прийшов. Він не відімкнув двері, не простежив, щоб служниці недбало поставили їй тацю з їжею, і не пішов, кидаючи в її бік погляд повний зневаги. У розпачі вона хотіла почути хоч щось, навіть якщо це виявляться погрози.

Наодинці з собою. З тим голосом, що нізащо не хотіла б чути. Що може бути гірше, ніж залишатися з тим «Я», про яке ти так давно забув, замовчував? Ти боїшся почути його, усвідомити, що думки, які тебе пожирають, — виявляться болісною правдою. Думаєш, воно мертве? Чи залишилося лежати в запилених і забутих куточках твоєї свідомості? Але воно терпляче чекає, коли зможе опинитися з тобою віч-на-віч і поглянути у твої очі. І тоді воно не мовчатиме, ні... Воно виверне тебе навиворіт, змусивши захлинутися у власній безпорадності. Адже немає нікого настільки безжального в цьому світі, ніж ти сам.

Персиція сиділа на ліжку, обійнявши себе руками, і не відводила порожнього погляду від попелу, що тлів, наче її коротке життя. Не було сил що-небудь робити чи битися в істериці. Персі чекала. Чого? Сама не знала, та й з кожною прожитою годиною їй ставала байдужа подальша доля. Раз у раз вона поверталася в думках до пляшечки з отрутою і так легко сказаним словам Конрада: