Розділ 16. Віа Долороса: Початок

За вікном стемніло; похмурі хмари миттєво затягли небо, ще кілька секунд тому осяяне променями холодного сонця. Спальню огорнула незатишна напівтемрява, лячно розтікаючись по стінах. Тепер це місце не викликало у Персиції колишнього захоплення. Вона раз у раз колупала пальці; заспокоїтися не виходило. У вухах відгукувалися прискорені удари серця, а новий ковток повітря наповнив легені свинцем. Ноги трясло, і вона доклала чималих зусиль, аби тільки не відбивати чечітку в гробовій тиші.

Персі підняла заплакані очі на свого супутника. Краще б вона знову побачила його єхидний вищир. Зараз на обличчі Конрада не миготіла звична отруйна усмішка, а в очах не іскрився глузливий блиск. Його ворожість була майже відчутною, з легкістю читалася в кожному швидкоплинному кинутому на неї зневажливому погляді. З двох лих вона вибрала найменше. Тільки от від цього не ставало легше. Навіть так їй загрожувала небезпека. Чи могла вона довіряти Вермандуа? Чи могла покластися на Трициса? І про що граф говорив із тією, кого вона так боялася? Думки плуталися, заводячи Персицію в непроглядну глушину з гнітючих роздумів.

Двері все ще залишалися відчиненими. З нижнього поверху тихо і нерозбірливо лунали уривки напруженої розмови, і Конрад, спершись на одвірок, уважно прислухався до кожного слова.

Від схвильованого зойку Леарни чоловік насупив брови. Їхні голоси, їхня інтонація, те, як вони трималися в цій словесній битві, — все було іншим. Він не пам'ятав, коли востаннє чув тремтіння, що зривалося з їхніх отруйних губ.

«— Дивно, — подумав він без тіні співчуття, — у якому відчайдушному становищі вони повинні бути, що наважилися відвідати це місце».

Конрад задумливо перевів примружений погляд на перелякану Персицію. Вона, як і в першу зустріч, пильно стежила за кожним його рухом, в остраху підібгавши губи. Наче це могло врятувати її. Нісенітниця. Роздратування починало опановувати його.

О дияволе! Він що нянька? За кого його приймають? 

Чоловік ще раз визирнув у коридор, тримаючись за позолочені круглі ручки, і переконавшись, що ніхто не йде, безшумно зачинив двері.

Обернувшись до дівчини, він невдоволено скривився, не бажаючи проходити всередину. Конрад, спершись спиною на холодний одвірок, склав руки на грудях і спішно окинув покої ледаркуватим поглядом. Це було одне з небагатьох місць у будинку, виконане за останнім криком паризької моди. Настільки світлий, яскравий і барвистий інтер'єр нагадував про юну дофіну (1), з якою йому довелося зустрітися лише двічі: коли вона увійшла до палацу, немов ангел ступивши на грішну землю, і під час одного з пишних свят, коли ніч оголила найбрудніші помисли багатьох знатних осіб. Бідолашна мала, вона й не знала в яку купу хитросплетінь та інтриг її закинула доля. Спогади про Версаль в'язкою грудкою нудоти підступили до горла. Як би він не любив розгульно провести час на грандіозному бенкеті, палац завжди залишався останнім місцем, куди йому хотілося повернутися.

Задумливо погладжуючи підборіддя, Конрад не переставав вивчально розглядати Персицію, яка нервово смикала пальці. Вона — єдине, що вибивалося із загальної картини та кололо очі. Все в ній одночасно здавалося чужим і страшенно знайомим. І щоразу зустрічаючись з її поглядом, сповненим страху та розпачу, він ловив себе на швидкоплинній думці, що відчуває дивне почуття дежавю. Він уже бачив ці очі, наповнені сльозами, які благали про допомоги. Але де? Коли це було? Як би молодик не намагався схопитися за уривки спогадів, образ продовжував губитися в пам'яті. Це тривало не довго, мучити себе нерозбірливими відлуннями минулого було улюбленим заняттям Трициса, але ніяк не його.

Нарешті Конрад струсонув хитку тишу, розміреним кроком скорочуючи відстань між ними.

— Немає потреби на мене так дивитися, я не настільки позбавлений людяності, як могло здатися на перший погляд. До того ж як би сильно я не бажав позбавитись від тебе, я не зможу цього зробити, — він замовк, знизуючи плечима, а потім зовсім невимушено додав: — Принаймні зараз.

Персі мало не підскочила на місці, коли Вермандуа несподівано заговорив. Їй було боязко перебувати ось так, з ним, віч-на-віч, у закритій кімнаті, без жодного здогаду про те, що відбувається в його голові, але ще страшніша була думка про те, що кістляві руки Елайди знову доберуться до неї та стягнуть у пекельний кошмар.

— Зазвичай я не роздаю поради та не лізу до людей зі своїм вченням, але тобі, дорогенька, варто було б осушити цей флакон.

— Це отрута... — з огидою пробурмотіла Персиція. Хотіла б вона вірити, що він всього лише жартує з неї, але його серйозний тон розбивав цю надію вщент.

— Це шанс уникнути гіршої долі, — схопивши пляшечку, що так зацікавила його, чоловік став уважно розглядати каламутний вміст. — Трицис зробив тобі якусь пропозицію, чи не так?

— Як ти...

— Дізнався? Ха! Легко. Я дуже добре знаю свого брата, дорогенька. Цей старий залишає в живих лише тих, хто може йому стати в пригоді, — Конрад зробив багатозначну паузу, і, несхвально примружившись, опустив сповнений гидливої жалості погляд на дівчину. — Питання тільки в тому, навіщо йому здалася ти — така перелякана й слабка дитина, — він хотів продовжити, але осікся.

Його тихий і байдужий голос був подібний до заспокійливого. Конрад задумливо дивився на скляний флакон, який грайливо крутив між пальців. Тінь підозри затьмарила байдуже обличчя, перш ніж він знову звернувся до дівчини.