Розділ 15. Пекло чи дорога на ешафот?

Тим часом на другому поверсі маєтку, в одній із гостьових кімнат, Персиція не знаходила собі місця.

Перше, що відчула Персі, розплющивши очі, — невимовне захоплення. Вона не вірила побаченому, не вірила самій собі, проте усвідомлення швидко повернуло її в реальність, змушуючи судомно шукати вихід із ситуації, в якій та опинилася.

Місце, в якому Персиція провела цю ніч, зовсім вибивалося із загальної атмосфери маєтку, принаймні їй так здавалося. Меблі з білого дерева, філігранно прикрашені позолоченою ліпниною, комоди та шафки, розписані рукою талановитих художників, розшита квітковими візерунками оббивка софи та крісел, високі вікна, що дозволяють світлу вільно блукати кімнатою та пустотливо грати з кришталевою люстрою. Складалося відчуття, що тут панував спокій та умиротворення. Проте все це лише демонстративна фальш. Вона відчувала це. Там, за дверима, жах не перетворився на чудову казку з щасливим кінцем. Від спогадів волоски на її шкірі піднялися, і вона поспішила обійняти себе за плечі, заспокоюючи зростаюче занепокоєння. 

Нині емоції ні до місця.

У неї було достатньо часу, аби оглянути новий притулок, вдосталь насолодитися вишуканим інтер'єром і зрозуміти — звідси треба забиратися. 

Якомога швидше.

Не зважаючи на розтоплений камін, холод пробирав до кісток. Персі раз у раз підходила до тріскучого полум'я, сподіваючись зігрітися і викинути погані думки з голови. Вона простягала тремтячі руки, насолоджуючись тим, як яскраво-червоні вогняні язики незримо лоскотали долоні, а в голові продовжували неприємно дзвеніти слова дворецького.

«Чекайте тут».

Він привів кількох служниць і спішно покинув гостю, залишаючи в незручній тиші з незнайомими дівчатами. Погляд, яким він обдарував Персі відгукнувся в'язкою напругою, що повільно розтікалася по всьому тілу.

Чи була це лише недовіра, чи іскри зневаги до гості господарів тліли в його темних очах? 

Вона могла лише здогадуватися.

Прислуга, не промовивши й слова, допомогла їй привести себе до ладу, внесла одяг, і так само мовчазно пішла.

Щось не так.

Тривога неприємним пекучим болем відгукнулася в грудях. Навіть у денному світлі Персі не відчувала себе у безпеці. Швидкий погляд ковзнув по циферблату старого годинника. Стрілки монотонно відрізали секунду за секундою. А в думках лише: “Швидше. Ну ж бо швидше! Коли це закінчиться?”

Знову горда самотність, що викликала пекельне занепокоєння.

Страшно.

У нервовому очікуванні Персиція вкотре обійшла кімнату, не перестаючи заламувати руки від хвилювання. Перебувати у невідомості вона ненавиділа найбільше. Все має бути під контролем. Завжди. Вона терпіти не могла сюрпризи, терпіти не могла несподівані вечірки та подарунки. Ще зі шкільної лави дівчина вбила в голову одну просту істину — коли ти знаєш, що станеться, коли ніщо не може застати тебе зненацька, коли ти готовий до всього, жити набагато спокійніше. І зараз цей тендітний картковий будиночок, в якому вона жила, стрімко руйнувався.

Хто зараз прийде? Що їй скажуть? Чи вдасться втекти і як тепер повернутися назад? Думки безжально плуталися, вбиваючи будь-яку спробу зосередитись.

Персиція зупинилася навпроти різьбленої ширми, обвішаної одягом. Вдих. Промерзле повітря обпалило легені, залишаючи після себе аромат паленої деревини. Видих. Тремтіння холодним дотиком пробігло по спині. Безперервне цокання годинника в дзвінкій тиші починало дратувати.

“ Тримай себе в руках!”

Її погляд мимоволі впав на сукню з принадно темно-смарагдового оксамиту, множинні спідниці, спіднє та жорсткий корсет. Здавалося, це вишукане вбрання буде вперше продемонстровано публіці, і чомусь це лякало. Вона не наважувалася доторкнутися до тканини, що переливалася під сонячним промінням, наче коштовності на вітрині, лише розглядала прекрасний витвір кутюр'є зі сторони.

Тихий скрип дверей та важкі впевнені кроки за її спиною змусили Персицію здригнутися від несподіваності та злякано відсахнутися від вбрання, немов спійманого за руку злодюжку.

Вона розгублено підвела очі, щоб побачити причину свого переляку. Трицис спантеличено оглянув Персицію, злегка нахиляючи голову у вітальному поклоні.

Персі поспішила зробити те ж саме: 

— Доброго ранку.

Вперше вона була вдячна Богові, що перед нею стояв саме він, проте невиразне почуття небезпеки змушувало її тендітне серце пропускати удари один за одним.

Чи варто було їй дякувати?

Чи може все ж таки благати про порятунок?

— Мені, напевно, варто подякувати Вам...

— Немає потреби, — граф Вермандуа різко обірвав її на півслові, тактовно відводячи погляд убік і оглядаючи недоторканий одяг. — Вам не допомогли одягнутися?

Персиція одразу зніяковіла, метушливо оглянувши себе. На ній була лише нічна сукня, якій вона досі не надавала особливого значення. І, напевно, не звернула б жодної уваги, якби пильний погляд чоловіка не затримався на ній. Вона зніяковіло обняла себе за плечі, приховуючи груди.

— О-ох, ні-ні, я відмовилася. Цей одяг трохи... Не підходить мені, — незграбно заторохтіла Персі. — Я, мабуть, віддаю перевагу тому, у чому потрапила сюди. До речі, де моя одежа?