Розділ 13. Просте прохання

— Пані, — Крістоф, немов привид, несподівано виник у дверях похмурої бібліотеки, — граф чекає на Вас, він наполегливо просив з'явитися до нього якнайшвидше.

Беатріс із властивою їй зарозумілістю підняла очі на прислугу, змушуючи того в розгубленості заметушитись. Вона виглядала так само незадоволено, як і роздратовано, проте терпляче чекала пояснень подібної терміновості. Її тонкі пальці витончено перебирали тендітні сторінки, що зберігали в собі історії і мертвих, і живих.

— Ваша ясновельможність, зникла дівчина з'явилася, — знову почав Крістоф, намагаючись сховатися від пильного погляду господині в темряві коридору.

На серйозному обличчі Беатріс заграла лукава посмішка. Здавалося, ніби жінка саме цього й чекала. Ні, вона неодмінно знала, що це станеться. Подібна новина ні краплі не здивувала її, навпаки, лише потішила жіноче самолюбство. Її туманні видіння підтвердились. Вона мала рацію!

— Де дівчинка? — мадемуазель Вермандуа граціозно встала з софи й неквапливо пройшла до книжкової шафи. Всупереч задоволенню, що тисячами зірок блищало в її очах, голос жінки був відстороненим, ніби почуте раніше і не викликало в неї принагідного інтересу.

— Його ясновельможність виділив їй окремі покої, моя пані. Наскільки мені відомо, дівчина непритомна, але більше не маю ніякої інформації, — він винувато опустив голову.

— Що ж, — Беатріс, поставивши книгу на відведене їй місце, попрямувала до виходу, — супроводи мене до неї.

— Але... Пані! — у голосі прислуги проскочили нотки несподіваного занепокоєння. — Граф хотів бачити Вас!

Її витончена рука, вкрита м'яким шовком, ковзнула по шорозуватій щоці Крістофа, змушуючи того глянути в графітові очі господині: 

— Не забувай, мій любий, кому ти тут служиш. А зараз проведи мене до неї. Негайно!

— Слухаюсь, — скрушно забурмотів чоловік та, опустивши голову, попрямував уперед.

Через кілька хвилин мадемуазель Вермандуа увійшла до просторої спальні. Вона неквапливо пройшла всередину, не відриваючи погляду від безпорадної Персиції. Побачене зовсім не припало до смаку шляхетній аристократці. Жінка непомітно поморщила гострий носик, швидким поглядом окидаючи тіло дівчини.

— Облиш мене, — майже нечутно зірвалося з блідо-рожевих губ.

Як тільки двері за спиною Беатріс зачинилися, вона поспішила зробити те, заради чого ослухалася наказу старшого брата. Присівши на край ліжка, мадемуазель акуратно зняла рукавичку й холодними кінчиками пальців ковзнула по теплій долоні непритомної Персиції. На мить страх і біль, які відчула мадемуазель Вермандуа змусили її презирливо насупитися. З неприхованою надією жінка шукала розпливчасті картини майбутнього у свідомості дівчини. Беатріс жадала переконатися, що наступний крок, який вона збирається зробити, стане правильним рішенням, а не початком накресленого долею кінця, який наче спалах блискавки осліпив її в ту ніч.

— Сподіваюся, ти не припустишся помилки, коли настане час робити свій власний вибір, моя люба, — губи мадемуазель розтяглися в задоволеній переможній усмішці — вона знайшла те, що так довго шукала.

Беатріс безшумно підвелася і так само тихо покинула кімнату, не залишаючи жодних слідів таємної присутності тут цього вечора. Неважко було помітити, що в красуні Вермандуа щось змінилося, щось, що вона старанно намагалася приховати від сторонніх очей за личиною крижаної байдужості.

— Трицис у кабінеті? — Беатріс легкими рухами поправила подол сукні, розправляючи складки на спідниці, і недбало звернулася до дворецького, що покірно очікував її.

— У вітальні, Ваша ясновельможність.

Беатріс схвально кивнула: 

— Не варто мене супроводжувати. І, до речі, про те, що я була тут сьогодні ніхто не повинен знати, Крістофе.

— Зрозумів, моя пані.

— Подбай, щоб до ранку у дівчинки було все необхідне і… — Вона на мить забарилася, глянувши у бік спальні. — Надішліть листа мадам де Фаррет, нехай виділить мені з-поміж своїх вихованок двох служниць, тих юних дівчаток, які сподобалися мені минулого разу. Вона зрозуміє про кого йдеться. І ще, — з потайної кишеньки в глибині пишної спідниці Беатріс дістала невеличкий лист. Він не мав ні імені відправника, ні адресата, проте містив в собі дуже важливе та делікатне прохання. — Це має потрапити до неї особисто у руки, любчику мій, і бути знищено відразу ж після прочитання.

— Але мадам, здається, відбули до Парижа, — гублячись у непорозумінні, заперечив слуга. — Доставити Ваше послання займе днів п'ять за нинішньої непогоди, навіть якщо ми оберемо найшвидшого коня пана Конрада!

— Ох, ні-ні, любчику, наскільки мені відомо, вона все ще в Сен-Кантен, — її пронизливий погляд змусив Крістофа лякливо з’їжитись, відчуваючи, як холодок обдав його спину. — На цьому все. Ти вільний.

Граціозно підводячи подоли брокатних спідниць, Беатріс поспішила вирушити до брата. І хоч вона мала пару здогадок щодо такої термінової сімейної наради, дізнатися про справжню причину хотілося з нетерпінням.

Дворецький шанобливо вклонився господині й ледве чутно додав їй навздогін: 

— Буде виконано, моя пані.

І вона знала, що прохання її буде виконано в найкращому вигляді.