Розділ 12. У долі свої плани

— Персику, і як це розуміти? — надламаний голос тітоньки Летиції зупинив Персицію перед сходами другого поверху. — Що відбувається?

Дівчина перелякано зиркнула на пухку жінку; зараз Персиція була біліша за простирадло: 

— Не знаю!  — вона закричала, витираючи тремтячими руками сльози. — Я не знаю!

— Чому ти не сказала, що нас виселяють? — Неміра та Рей, ошелешені раптовими новинами, виникли за спиною куховарки. Вони були шоковані не менше літньої Летиції.

— Моя люба, — розштовхуючи всіх, Кларент підбіг до дівчини, залучаючи її до своїх обіймів. — Тихіше, тихіше... — його лякав жах, що він бачив в очах Персиції. Чоловік знав цей погляд як і те, що слідувало за ним. На жаль, старий садівник був тим, кому довелося витягати з петлі тіло її матері, і він не міг втратити ще й ту, хто замінила йому рідну онучку.

— Що ж, мсьє Мортенге, тут усі необхідні папери. Мої юристи зв'яжуться з Вами протягом завтрашнього дня. До цього часу, наполегливо прошу звільнити маєток, — крижаний голос Леарни змусив Персицію відштовхнути Кларента та у мить зірватися з місця, залишаючи присутніх у загальному нерозумінні.

“ — До біса! — кричала підсвідомість, поки вона судомно жбурляла речі у валізу. — Гори це прокляте місце синім полум'ям!”

Коли валіза була зібрана, а таксі вже мчало на виклик по засніжених дорогах Сен-Кантен, Персиція завмерла посеред спальні, дивлячись на своє відображення в дзеркалі: 

— Ти й справді... до огидного жалюгідна, — вона нервово засміялася крізь сльози, які градом стікали по щоках.

Стук у двері й тихе бурмотіння силоміць видерли з роздумів. Глибокий вдих і шумний видих. Персиція намагалася заспокоїтись, але побачене не дозволяло забути себе, продовжувало роїтись в думках все з більшою силою. Її особисте коло у Пеклі.

Персиція різко схопила сумки й вийшла з кімнати, натикаючись у коридорі на прислугу.

— Що це все значить? — закричала Рей, як тільки побачила в руках Персиції валізу. — Що коїться?!

Неміра, підібгавши губи, мовчазно стояла осторонь, притримуючи під руку тітоньку Летицію. Здається, вона передчувала це. Всі чекали пояснень, але Персиція, судомно стискаючи ремінець сумки, була не в змозі відповісти хоч щось врозуміле.

— Люба, — стурбовано почав Кларент, по-батьківському погладжуючи дівчину по руці, — що тобі сказали ті дві пані?

Персі перекосило від однієї згадки про Барталеон. Липкий жах позбавляв можливості говорити, і вона лише мотала головою, дивлячись у вічі старого.

— Все добре, вдих, — у спробі привести дівчину до тями продовжив чоловік, — видих. Ось так, люба, добре, вдих і видих. Рей, води!

Служниця відразу зірвалася з місця, звуки її швидких кроків наповнили маєток.

— Де цей шакал? — розлючено зашипів садівник, повернувшись до Неміри. — Я вб'ю його. От тобі хрест! Власноруч вб’ю!

— Кларенте, — вона заперечливо хитнула головою, в проханні не згадувати батька при Персі. — Прошу вас, зараз треба заспокоїти її...

— Не треба, ні, — Персиція підхопила свої речі, і швидким кроком попрямувала до виходу. — Мене чекає таксі!

— Дівчинко моя, — стривожений голос тітоньки Летиції змусив її зупинитися біля сходів, — скажи хоч мені, що відбувається?

Персі насупила брови, винно опускаючи очі. Попри свій жахливий стан, десь усередині вона усвідомлювала, що вчиняє дико щодо цих людей, до того малого, що залишилося від її дитинства, її сім'ї, але іншого шляху для себе просто не бачила. Як би не хотілося допомогти їм, погрози Елайди безжально вбивали будь-яку, навіть найменшу, думку про це. Її могильний голос досі лунав в голові, нагадуючи про страшенні кошмари.

— Батько... — Персиція затнулась, розуміючи, що в очах починає темніти, а голова пішла кругом від пережитого стресу. — Батько допоможе Вам...знайти житло.

Потилицю обдало холодом, а в очах закружляло від паніки. Персиція відразу схопилася за поруччя, спостерігаючи за тим, як валіза з гуркотом падає вниз.

— Я принесла воду! — з надривом прокричала молода покоївка. Рей з подивом обігнула багаж, що валявся перед сходами, і кинулась до Персиції, яка хитаючись, стояла нагорі. 

Все, що встигла вловити Персиція — віддалений крик служниці та невиразні стривожені вигуки, які вона вже не могла розібрати. Зляканий голос Неміри звучав настільки далеко, що Персі чула лише його глухе та блякле відлуння. 

Свідомість зрадливо покинула її, зіштовхуючи у вир найгірших кошмарів.

Березень, 1772 рік. 

Франція, маєток графа Вермандуа.

Тупий біль, що наче тисячі лез пронизав усе тіло, змусив морщитися від нестерпного відчуття. У голові вибухали феєрверки пекельних спазмів. Персиція, рвано дихаючи, торкнулася рукою до голови. 

Кров?

«Сподіваюся, це сон», — миттєво промайнуло в думках і так само швидко розчинилося від дзвінкого ляпаса, що глузливо вліпила їй реальність.

Ні, вона точно відчувала тягар зимового одягу на собі та виразно пам'ятала все, що сталося. Персиція з останніх сил змусила себе розплющити очі, хрипкий здивований стогін зірвався з її обсохлих губ.