Розділ 11. Безбарвні очі Мари*

* Мара — жіночий персонаж слов'янської міфології, привид, злий дух, уособлення сезонних змін. Гіпотетично — богиня потойбіччя, ночі, сезонності, смерті та води. Слово «мара» походить від протоіндоєвропейського кореня *mar- чи *mor- — «смерть». Первинне значення — «привид, омана, мрія» тощо. 

_____________

У просторій вітальні спалахнуло жовте світло, змушуючи скривитися від непривабливого вигляду кімнати та смороду старості, що в'ївся в стіни.

— Ох, вибачте, — Арнольд, немов хлопчисько, забігав перед сестрами Барталеон, забувши про дочку та дружину, — як я вже й казав, маєток у жахливому стані, житлових хіба що кімнати дві-три, але… — він показово розвів руками, обернувшись навколо себе з якоюсь невимовною гордістю. — Землі, на яких стоїть цей старий будинок, справжня коштовність, мадмуазелі.

Одна з сестер, яка ще досі не представилася, ховаючи лице за ажурною вуаллю, зневажливо викривила губи в ледве помітній презирливій посмішці: 

— Не варто розповідати мені про землі, мсьє Мортенге. Не хвилюйтесь, уж я-то чудово обізнана з цього приводу.

Персиція насторожено зиркнула на Лідію, що продовжувала байдуже стояти у дверях. 

— Що відбувається?! — сердито прошепотіла дівчина, вочевидь, не в захваті від несподіваних гостей.

— А тебе це має стосуватися? — Грендич була розгублена, але не позбавлена приманної їй уїдливості, що так дротувала часом Персицію. — Хіба тобі не було начхати на цей будинок?

— Як ти… — вона осіклася, пригнічуючи зростаючий гнів. — Ви могли б попередити мене!

— А навіщо? — Лідія склала руки на грудях, єхидно посміхнувшись падчерці. — Ти була б беззастережно проти, а так — виставити гостей на вулицю? Ц-ц-ц, яке огидне виховання! Твоя стара не схвалила б такої поведінки, донечку…

Її слова лились наче отрута.

— Не смій! — Персиція у мить спалахнула, пригрозивши жінці пальцем. — Не смій навіть згадувати про неї своїм брудним ротом, тварюко!

— Ти все ще звинувачуєш мене? — наче не усвідомлюючи причини злості молодої дівчини, іронічно простягла Грендич. — Коли ж до тебе дійде, я не була причиною смерті цієї карги, а ось її вік — так. Подумаєш, то був лишень простий скандал… А вона та-а-ак невчасно вирішила розпрощатись з цим життям!

— Персиціє, підійди до нас! — Арнольд змахнув рукою, закликаючи дочку увійти всередину і цим закінчити суперечки з його дружиною. Чого вже кривити душею, ця жінка отримувала безмірну насолоду від словесних перепалок з молодою донькою свого чоловіка. Чи то через те, що бажала її грошей, чи то лишень скидала гнів від ревнощів до її померлої матері. Наостанок Лідія лише багатозначно хмикнула, недоброзичливо примруживши очі. І зі скрипом зачинивши за собою двері, вона вирушила на кухню, де на неї вже чекала вся прислуга, навіть не знаючи, що сьогоднішній вечір стане останнім вечором, який вони проведуть у цьому маєтку.

Арнольд ж продовжував всіляко нахвалювати старий будинок, який от-от готовий був розвалитися в тріску, намагаючись піднести його у всій красі заможним покупчиням.

— Що відбувається? — бути в незнанні дратувало ще більше, ніж перебувати поряд із батьковою пасією. — Що ти задумав, таточку, га?! — одними губами вона поставила безмовне запитання, яке не було не помічено Леарною Барталеон.

Жінка, наче яструб, уважно спостерігала за кожним вдихом і рухом Персиції, від чого ставало ніяково і шалено хотілося втекти від цих отруйно-зелених очей. Вона вивчала Персицію. І щоразу, коли молода дівчина відводила погляд або ж нервово смикалася, Леарна несхвально хмурилася. Обидві гості здавалися привабливими аристократками, проте атмосфера, що панувала навколо них, викликала неприємне відчуття хвилювання і змушувала перебувати в постійній напрузі. 

— Ох… Досить! Ми згодні придбати цей особняк, — холодний і владний голос другої гості різко перервав солодкі вигадки Арнольда і кинув Персі в німий шок.

— Ви?! — з неприхованою претензією в голосі мало не скрикнула дівчина.

Серце неприємно стисло, здавалося ось-ось і воно обірветься в темну прірву, залишаючи по собі задушливу порожнечу в середині. Вона почувала себе зрадженою та приниженою. В голові крутилися питання до Елізабет, до батька, до самої себе, до жінок, що сиділи перед нею. 

Чому так швидко? Чому саме вони? Чи знала Ліз про те, що відбувається? Якщо так, то чому мовчала весь цей час?

Її нерви були на межі, вперше за весь час Персі пошкодувала, що не випила прописане їй заспокійливе, пускаючи все на самоплив. Бажання відхреститись від проблем, що наринули на неї наче піщана буря, подібно до змія-спокусника закликало її вчинити так, як вона звикла, — втекти від того, що відбувається та цієї відповідальності, що обтяжує, наче страшенний тягар. Однак вона все ж таки спробувала опанувати себе, знайти хоч краплю сили, аби сказати “Ні” тому, що відбувалось. 

Марно. 

Елайда лишень глумливо посміхнулася на ці безглузді старання.

— Що ти собі дозволяєш?! — суворо прошепотів містер Мортенге і грубо смикнув дочку за рукав в'язаного кардигана, змушуючи поводитися належним чином — так, як потрібно було йому, але ніяк не їй.

— Мсьє Мортенге, — одразу ж втрутилася Леарна, чарівно посміхаючись чоловікові. — Залишіть кімнату, — вона говорила м'яко, неквапливо, і голос її, немов розлитий шаманом дурман, гіпнозував, і все ж у вухах Персиції він зловісно брязкотів луною могильного шепоту.