Розділ 10. Дозволь представитись особисто

Січень, 202* рік. 

Франція, стара резиденція родини Талейран

Тікати від долі — безглузда та невдячна справа. Повір, якщо ж вона вже й захоче зіштовхнути тебе у пекельну безодню, то неодмінно зробить це. І чим сильнішим буде твій опір, тим гіршими стануть її дії. 

Думки про таємничих Вермандуа не давали ні секунди бажаного спокою. Персиція була наче на голках, шарахаючись від кожного звуку: чи то відлуння розмов, чи то витівки зимового вітру, що вільно блукав дахом маєтку.

— Кларент! — Нарешті помітивши у дверях згорбленого старого, який струшував сніг з плечей, вигукнула Персиція, спритно спускаючись головними сходами. 

Картина минулої ночі несподівано постала перед нею, наче її реальність у мить роздвоїлася. Персі одразу жахнуло від страху, що вона знову зіткнеться з підступним поглядом золотавих очей Конрада. Однак приємний голос старенького розбив примарне видіння. 

— Так, Персику, що таке?

— Я хотіла б потрапити до бабусиної бібліотеки.

— Ту, що у східному крилі? — Він неквапливо продовжував виплутуватись з тяжких зимових речей.

— Так, треба знайти деяку інформацію щодо... Заповіту.

Кларент недовірливо примружив очі: 

— І все? Запитай у Неміри, здається, ми забирали всі документи звідти.

— Ну, і я хотіла пошукати щось цікавеньке про цей маєток і свій рід... Для роботи.

Чоловік глянув на наручний годинник, вочевидь, невдоволений бажанням молодої господині:

— Ти так і не навчилася брехати, Персі, — втомлено зітхнувши, продовжував старий: — Вже починає темніти, навряд чи ми там упораємося за годину-дві, а йти туди ввечері — небезпечно. Електрики там немає, а через вогкість у тій частині ніколи не знаєш, коли обвалиться стеля або ще щось гірше.

— Ну, Кларе-е-енте, — вона розтягла губи в посмішці, просячи старого. — Ви ж будете зі мною! Убережете від будь-якої небезпеки! Нічого не станеться, ми швиденько.

— Ох, вже й підлабузниця! Ох, вже й Персиція! — Старий засміявся, махаючи на неї пальцем.

— Ну так що? — Персі по-дитячому наївно подивилася на нього, неодмінно знаючи, що цей погляд завжди обеззброював садівника.

— Ладненько, але тільки якщо ми справді швидко.

— Обов’язково! — Персі радісно ляснула в долоні, швидким кроком огинаючи сходи та прямуючи на кухню. — Я за свічками!

* * *

Старі половиці застережливо рипіли під вагою людських тіл, не жалуючи непроханих гостей. Кларент та Персиція слідували обережно, заздалегідь освітлюючи місце для наступного кроку.

— Чому ж такий інтерес до історії цього будинку? — Чоловік зненацька звернувся до Персиції, яка уважно розглядала пожовклі фотографії рідних.

— Ах, це... Проста цікавість, — дівчина зняла зі стіни стареньку фотографію матері й почала вивільняти її з дерев'яної рами. — Згадала розповіді бабусі, от і подумала, що було б добре забрати звідти ще щось, доки час не поховав усе, що там знаходиться.

Одним лише поглядом старий садівник висловив своє виразне невдоволення такою витівкою, але відмовляти дівчину не став. 

Темні кімнати, які вони перетинали на шляху, лякали потворною старістю та порожнечею. Складалося гнітюче враження приреченості маєтку на смерть. Здавалося, що будинок доживає останні хвилини в терплячому очікуванні на смерть. Раніше з чуйною уважністю до деталей обставлені кімнати здавалися порожніми, зловісними та неживими.

Нарешті двері до бібліотеки з лунким скрипом відчинилися, мовчазно запрошуючи гостей увійти. Запах книжок, вогкості та плісняви одразу простягнувся до прийдешніх, залучаючи у свої химерні обійми.

— Будь вкрай обережна, — Кларент дав настанову і почав шукати очима якесь крісло, в якому він міг згаяти час.

— Добре, — свічка боязко здригнулася, коли Персиція взяла в руки свічник. — Скільки я маю часу?

Старий повернувся до завішеного тюлем вікна: 

— Близько години, може, навіть менше. Небо почало затягувати, — він скривився, починаючи обурено шепотіти: — Схоже, буде сніг з дощем. Ой-йой, знову цей пекельний біль у колінах не даватиме спати...

Однак Персиція вже не слухала його, вона, немов боягузливий злодюжка, обережно ступаючи, попрямувала до стелажів з книгами.

Акуратно поставивши канделябр недалеко від себе, Талейран взялася за пошуки. Крихкі книги одна за одною змінювалися в її руках, а очі раз у раз бігали від слова до слова в пошуках лише одного прізвища — Вермандуа. Але жодної згадки про цих людей вона так і не змогла знайти. Нічого. Почуття того, що Персиція щось упускає, безжально дряпало душу, змушуючи перевіряти ще раз знову і знову.

Їх ніби не існувало, ніколи не було на цьому світі, і ніхто не знав про них. Персиція роздратовано видихнула, з гуркотом повертаючи останню проглянуту книгу на полицю. Здавалося, її незначна теорія була розбита на дрібні уламки або ж хтось навмисно тримав в невіданні.

За вікном, наче голодний вовк, завив зимовий вітер, примушуючи скло в дерев'яній рамі лякливо забрязкотіти.