Розділ 9. Під перловим небом

Гілки дерев глухим хрускотом відгукувалися на подихи холодного весняного вітру. Все навколо, неживе та сіре, поступово прокидалося з приходом нової пори року. У такі моменти улюбленим заняттям мадемуазель Вермандуа було меланхолійно спостерігати за тим, як весна вдихає життя у цей світ. Вона і сама б жадала відчути це почуття пробудження, скинути ланцюги, що сковують її по руках та ногах, і хоч на мить, але  стати живою. На жаль, це бажання назавжди залишилося лише нездійсненною мрією.

Беатріс сиділа в невеликій альтанці, вперши погляд у відкриту перед нею книгу. Жінка вкотре перечитувала один і той самий рядок, постійно збиваючись з думок. Вона перебирала намистини, безнадійно намагаючись сконцентруватися і викинути з голови огидний ранковий сюжет, але шепіт служниць, які стояли трохи віддалік, безжально повертав її у спогадах до закривавленого трупа молодої дівчини.

— ...може Леслі взяла вихідний, звідки тобі знати? Запитаємо потім у Крістофа. Я, до речі, чула, — здригаючись від прохолоди та ще більше кутаючись у теплий одяг, почала одна з дівчат, — учора до маєтку прибула невідома гостя, але ні екіпажу, ні супроводу в неї не було...

— Яка ще гостя? — Друга служниця перепитала пошепки. — Ніхто нічого не говорив, та й не видно нових облич у домі.

— Вона назвалася фамілією мадемуазель Талейран!

— Яке кричуще невігластво!

— Ось і я про що! — дівчина махнула рукою, закликаючи співрозмовницю підійти ближче, і, понизивши голос, продовжила: — Але я особисто готувала їй кімнату і бачила цю ошуканку на власні очі!

— Тоді чому вона не покидає покоїв? — служниця у подиві скинула брови.

— Ніхто не знає, — та ляснула руками. — Тільки ось сьогодні всі такі збуджені. Деякі поговорюють, що навіть граф виглядав стривожено, це так неприродно для нього.

Беатріс завмерла, уважно прислухаючись до дівочих пліток.

— Ось тільки чи через цю загадкову гостю? — Дівчина схрестила руки під грудьми, ледве вловним помахом голови вказуючи на свою господиню. — Крістоф сказав, що у пані знову загострилася стара хвороба.

Вона запнулася, так і не домовивши, як тільки помітила чоловічий силует на горизонті. Обидві служниці мрійливо зітхнули, не відриваючи очей від високої статної фігури. Вони жадібно бігали очима за образом молодого пана, сподіваючись зловити завжди грайливий погляд світловолосого чоловіка. Однак зараз його володар був не в настрої кокетувати із закоханими дівчатами.

Конрад швидким і впевненим кроком перетнув сад, зупинившись перед сходами, що служили входом в улюблений притулок Беатріс — стару альтанку-ротонду.

— Я зробив, як ти просила, — Конрад сперся спиною на кам'яну колону, оцінюючи стан сестри. — Але більше я туди й кроку не ступлю.

— Дякую, мій дорогий Конрад, — її голос переломився, вказуючи на тяжке занепокоєння. — Боюся, Крістоф не зміг би винести покарання цього разу.

— Еге ж… Але, Беатріс, хоч я багато в чому не підтримую Трициса, тобі все ж таки варто регулярно харчуватися, — чоловік відвернувся, не бажаючи бачити обличчя найближчої йому людини. Він знав, що вона скаже, знав, які думки її турбують, розумів її біль, але витримати страждання, що блищали в жіночих очах, не міг.

— Усі мої нутрощі вивертає лише від одного сталевого смороду... цієї їжі! — Мадемуазель Вермандуа не стрималася, переходячи на надривний крик, чим привернула увагу служниць. — Я не в змозі… — мить і її дзвінкий голос одразу ж зник у шепотінні вітру.

— Ти сама загнала себе в ці рамки та побудувала свою клітку, — Конрад хотів її підтримати, сказати слова втіхи, але все, що злетіло з його вуст, — лише їдкий коментар, який змусив жінку нервово посміхнутися.

— Правильно, — здавалося, від емоцій, що наринули, не залишилося і сліду. — Ми самі зводимо свої похмурі в'язниці, сподіваючись, що це нас убереже. Адже так, Конраде? — її графітові очі багатозначно блиснули.

— Ріжеш без ножа, люба Беатріс, — він гірко посміхнувся, нарешті повертаючись до неї обличчям.

У відповідь аристократка обдарувала брата витонченою усмішкою. Здавалося б, вона була така схожа на того, кого Конрад ненавидів до скреготу зубів, кого проклинав і не раз намагався вбити, того, хто залізною хваткою тримав зашморг на його шиї. І все-таки поряд з нею він відчував себе вдома, втікаючи від отруйної самотності.

— Вірно ти вже знаєш, — сідаючи навпроти сестри, в пів голосу промовив чоловік, щоб не привертати увагу допитливих пліткарок, — дівчисько зникло.

Беатріс задумливо перегорнула сторінку, не виявляючи ентузіазму вступати в обговорення цієї теми, однак Конрад, що чекає погляду, змусив її закрити книгу і повністю віддатися бесіді.

— Що ж, це було цілком очікувано.

Мадемуазель злегка обернулася до прислуги та легким граціозним рухом руки відіслала дівчат геть. Служниці ж, вочевидь, незадоволені подібним наказом, покірно покинули сад, постійно обертаючись у сподіваннях ще раз побачити чарівну посмішку пана. Вони шепотілися, тихо хихикаючи, полонені красою світловолосого чоловіка. У відповідь на їхні погляди, які так жадібно прагнули уваги, Конрад лишень стрільнув очима, хитро посміхаючись одній з них. І кожен із присутніх ясно розумів, чим закінчиться це, на перший погляд, безневинне загравання — у скарбничці сердець Конрада Вермандуа з'явиться новий трофей.