Розділ 8. Каїн та Авель

Дрова змовницьки потріскували в каміні, а сонячне світло майже не заглядало до кімнати. Було помітно: за цей ранок граф уже був тут. Збитий запах паперу відразу залоскотав ніс, коли двоє чоловіків увійшли до святої святих цього маєтку — кабінету Трициса.

Неприємний холодок пробіг по спині дворецького, він не наважувався пройти всередину та зам'явся у дверях, чекаючи на подальший наказ.

Трицис впевненим кроком підійшов до столу, на секунду завмираючи у старого, місцями затертого портрета молодої дівчини. Це був ледь не ритуал, щоразу приходячи сюди, із року в рік, зі століття в століття, він зобов'язував себе поглянути в смарагдові очі безсмертного зображення. Вони полонили та зачаровували, наче той дурман, та пробуджували давно померлі спогади.

Було тихо, до жаху тихо, і тиша та давила, була провісником нових проблем. Здавалося, їхнє звичне життя, немов пісочний годинник, струснули та перевернули догори дриґом, змушуючи Вермандуа в істериці копошитися в наслідках того, що відбувалося.

Граф відкинувся на спинку м'якого стільця, явно про щось міркуючи. Він виглядав не на жарт серйозним. Цей вираз обличчя до болю у животі лякав прислугу, зводив м’язи, наче жахлива судома. Крістоф уже знав: на нього чекає сувора догана з подальшим покаранням. Він невпевнено переступав з ноги на ногу, намагаючись приховати паніку, що повільно, але вірно починала долати його.

— Відкрий штори, — короткий, пронизливий наказ, який вирвав Крістофа зі своїх думок. 

Слуга у мить кинувся виконувати вказівки господаря, подумки заспокоюючи себе.

Тяжкі тканини з глухим хлопотінням роз'їхалися в сторони, дозволяючи холодному весняному сонцю нарешті наповнити кабінет світлом. Йому знадобилося кілька хвилин, аби акуратно підв'язати портьєри. І хоча він поспішав, побоюючись гніву пана, роботу було виконано бездоганно. 

Трицис, неначе мисливець, що виглядає беззахисну жертву, хижо стежив за кожним рухом дворецького.

— Що сталося в кімнаті Беатріс? — його низький голос змусив чоловіка здригнутися та обернутися.

Крістоф зробив глибокий уклін, не бажаючи зустрічатися очима з поглядом графа: 

— Все було... як завжди.

— Як завжди... Зазвичай мені не доводиться вбивати служниць у присутності моєї сестри, аби ж тільки вгамувати її дику спрагу! — немов грім, який невпинно насувався, його голос ставав все гучнішим і голоснішим з кожним сказаним словом.

— Прошу мене вибачити, п-пане, — дворецький упав навколішки, не підводячи голови, — це моя помилка! Моя провина!

Трицис підвівся зі свого місця і почав міряти кімнату кроками, задумливо склавши руки за спиною. Він злився, ні, у ньому вирувала справжня лють, але аж ніяк не через тваринний голод його сестри. Він не бажав навіть поглянути на Крістофа, повільно ходячи туди-сюди. Роздуми про ранкову пропажу повністю поглинули його.

— Ти знаєш, що робити з тілом Леслі, — такий холодний і відсторонений тон. Граф Вермандуа не надавав значущості життю молодої дівчини. Вона — лише ще одна жертва, яка рано чи пізно все одно стала б їжею в цьому будинку.

— Слухаюсь. — І голос його затремтів.

Від ненависті чи страху? Хто зна...

— Сподіваюся, наступного разу се не повториться, — Трицис виглядав спокійним, до біса спокійним, і це насторожувало. Його голос, рухи — нічого не видавало той гнів, що отрутою огортав все всередині. — Інакше на місці служниці опинишся вже ти.

Крістоф насилу сковтнув сверблячий в горлі жах, усвідомлюючи всю небезпеку свого хиткого становища. Він не повинен був померти так скоро, принаймні, не зараз і не від рук Вермандуа: 

— Надалі я буду о-обережніший, Ваша ясновельм-м-можність.

Граф насторожливо кивнув, зупиняючись перед слугою, який продовжував стояти на колінах. Його погляд був спрямований убік, до вікна, в якому виднівся став та невелика ажурна альтанка (1).

І знову лише звуки крихких вуглеців, що байдужо тліли в каміні, тихим потріскуванням заглушали тривожну тишу. Серце Крістофа ритмічно забилося о ребра, видаючи непоборне хвилювання. Страшне усвідомлення, що це не кінець, відгукувалося всепоглинальною панікою.

— Боїшся? — Граф поставив питання, відповіді на яке не потребував. — Досить виправдано з твого боку, я теж боявся б, — нарешті Трицис недбало глянув на дворецького, наче людина біля ніг — мертвлятина, недостойна й крихти його уваги.

Трицис блискавично швидко залізною хваткою вчепився в його шию, з нелюдською силою стискаючи її крижаними пальцями. Відня миттєво здулися під червоною шкірою, удари, які видавало серце бідолахи, дзвінкою луною відгукнулися в його свідомості.

— Пане... — Крістоф молив про поблажливість. Все його тіло пронизав різкий біль, опалюючи нутрощі, а голова розривалася від постійних болісних спазмів. Здавалося, ще трохи і шия зламається під жахливим натиском господаря.

— Чому ж не молишся? Чому ж не просиш спасіння свого Господа? — очі Трициса набули огидного багряно-кривавого відтінку, порцелянова шкіра миттю змінила шляхетну блідість на брудно-сірий, а прекрасне обличчя понівечили жахливі шрами. Його паща була відкрита, демонструючи гострі, наче лезо, ікла, що за секунди могли роздерти будь-яке тлінне тіло. Він з презирством дивився на Крістофа, змушуючи відчути весь той біль, що ще кілька хвилин тому мордував їх з сестрою тіла. Кров закипала в жилах безвольної людини, а залишки кисню, зникаючи, пекельним полум'ям обпалювали легені.