Розділ 7. Де твої крила, мій янголе?

Все здавалося шалено ілюзорним. Час завмер, ніби хтось розбив годинник, який запускав реальність у дію. Персиція була шокована, збентежена, загублена. Усвідомлення ситуації ніяк не приходило, та й чи могла вона при здоровому глузді повірити в подібні вибрики долі? 

Персиція відсахнулася, ковтаючи в'язку грудку страху, яка вже починала обпалювати її горло. Очі раз у раз забігали по чорних рядках на бляклому папері. Чийсь злий жарт, що так затягнувся? Обман зору? Для неї це була загадка, відповідь на яку загубили в минулій епосі. Вона ще раз зробила глибокий вдих, — жалюгідна спроба заспокоїтися, прийти до тями, —  і коли, здавалося б, у неї вийшло, тремтіння в тілі знущально нагадало про підступні витівки самого Диявола.

— Я божеволію? — проста фраза, яка більш походила на твердження, ніж на питання, допомогла вийти з незрозумілого трансу.

Персиція хитнула головою, стримуючи бажання заплакати, сховатися від усього, втекти в пошуках спокою, і знову, вкотре, набравши повні легені збитого повітря, вона зважилася взяти до рук свій страх.

Може це її неуважність? Може помилка? Персиція хотіла вірити, що це лише простий збіг, що завгодно, але чим більше заглиблювалась в написане, тим сильніше билося її серце. Беззастережно, вона стала частиною історії, недоречно потрапивши в усталений порядок речей.

Регулярні записи, які один в один, рік у рік несли в собі лише одну й ту саму інформацію стали наповнюватися новими подробицями життя Вермандуа. Шестерні закрутилися, складаючи пазл один до одного. Вона боялася побачити цілісну картину, боялася зрозуміти, що її кошмарні сни не просто плід хворої уяви, відмовлялася усвідомлювати, що той світ, у якому їй загрожує смертельна небезпека, є вже давно визначеним минулим. І вона лишень рушить його.

— Ми самі обираємо у що вірити, а що вважати дурною вигадкою, Персиціє! — шумно закривши книгу, дівчина практично гарчала на себе, намагаючись переконати в сказаних словах. І все ж, щось не давало спокою, тягнуло відкрити старий звіт і знову вчитатися в той ажурний почерк. 

Невідомість завжди була привабливою, неминуче тягла до себе, приховуючи смертельні небезпеки за вуаллю таємничості. Так було завжди.

Однак Персиція все ж таки стримала себе в цьому пориві й гидливо відклала книгу на стіл. Більше, ніж дізнатися причини того, що відбувається, вона хотіла вберегти себе. І так вона робила завжди, коли відчувала загрозу. Персі обирала себе, нескінченно бігаючи по колу своїх кошмарів. Вміння філігранно придушувати бажання подивитися власному страху в очі було, як вона вважала, рятівним, проте насправді —  це лише ще один важкий ланцюг на її шиї.

— Це твоя неуважність, Персиціє, — їй була потрібна підтримка, чиїсь слова, хтось, хто скаже це за неї, і цим кимось виявилось перелякане відображення в дзеркалі. Вона, упершись двома руками о край туалетного столика, не відриваючись, дивилася у свої зелені очі. — Твоя… Неуважність. Запам’ятай!

Чи вплине цей легкий гіпноз? Чи допоможе? Вона не була повністю впевнена, втім, як і в решті всіх своїх вчинків. Хіба можна бути впевненим у чомусь до кінця? Ніколи. Життя не полюбляє планів, йому начхати на твої надії. 

— Адвокат! — ще одна фраза вилетіла з її вуст і розчинилася в тиші кімнати. — Дзвінок адвокату, — як і завжди, її обличчя не виражало нічого, здавалося порожнім від жаху, проте тіло видавало все, що вона так намагалася приховати.

Персиція зміряла кімнату повільними кроками, роблячи дихальні вправи, які ще колись у підлітковому віці їй порадила лікарка. Це допомагало впоратися емоціями, які немов цунамі накрили з головою цим ранком.

Треба їхати.

Треба тікати.

Скоріш.

І ось, у трубці знову чуються неприємно тягучі гудки.

— Добридень. Мірта Бланк. Уважно слухаю Вас, — на тому кінці пролунав впевнений, наче механічний, знайомий голос.

— Доброго дня, Мадам Бланк. Вас турбує Талейран, хотілося б обговорити заповіт, яким Ви займалися.

Почувся шерех паперів і ледь чутний звук клавіш ноутбука: — Маєток в окрузі Сен-Кантен та кілька банківських рахунків?

— Так, все так, — Персиція до болю закусила губу, розглядаючи неживі краєвиди через запилене вікно.

— Яке питання Вас непокоїть?

— Мені треба знати... Чи існують способи передачі успадкованого мною майна третім особам?

— Гм-м, — жінка задумливо простягла на іншому кінці та не поспішала відповідати. — Чекайте, я відкрию документи щодо цієї справи.

— Так, звичайно, — вона ствердно кивнула, продовжуючи блукати очима по засніженому саду.

Кожна хвилина відчувалася важким тягарем, серце Персиції було не на місці. Щоразу, коли до її вух долинав шелест паперу, дівчину огортало незнайоме раніше хвилювання, туманне передчуття чогось неминучого, наче ще хвилина і небо затягнуть грозові хмари. Пониклий погляд зачепився за невеликий висохлий став у центрі саду. В голові відразу спливли спогади про прогулянки біля водоймища, про розповіданки бабусі, про гарний вечірній вигляд, картини, які малював її батько, вважаючи це місце своїм натхненням і матері, туманний образ якої вже давно зник з її пам'яті.

Боляче.

Тепер це місце вмерло, загубивши усю красу.