Розділ 5. Мить напередодні шторму

 Двоє аристократів неквапливо увійшли до невеликої кімнати, яка була схожа більше на особистий кабінет господаря маєтку, аніж його спальню. Полум'я майже догорілих свічок ліниво танцювало в обіймах темряви, освітлюючи розкішне приміщення. Граф легким рухом вказав сестрі на м'яке крісло біля каміна, який вже давно не бачив вогню, а сам почав скрупульозно та неквапливо розбирати папери на письмовому столі. Німе питання літало в повітрі, проте ніхто не наважувався дати на нього відповідь. Нарешті, зручніше вмостившись і змочивши перо в чорнилах, він, з властивим йому величним спокоєм, струсив тишу:

— Що скажеш? — Трицис в очікуванні підвів на сестру очі; обидва розуміли, що лист дому Талейран зовсім не зробить ситуацію яснішою, а лишень навпаки, і все ж ніхто не збирався казати про це.

Беатріс злегка нахилила голову, відразу підпираючи її рукою. Вона не поспішала відповідати на його запитання, ретельно обмірковуючи свої наступні слова. Господар маєтку ж, хмикнувши, знову втупив погляд у чистий аркуш, починаючи виводити акуратні літери.

— Не надсилай цього листа, — нарешті пролунав тихий голос Беатріс. — Зачекаємо.

— Хочеш особисто запитати мадемуазель Талейран? — обличчя Трициса спотворила легка усмішка; це було в характері цієї чарівної жінки. Попри її елегантність, граціозність та зовнішню хворобливу слабкість, Беатріс варто було остерігатися, її найсильнішою зброєю був не меч, а слова.

— Не зовсім, — вона задумливо відвела очі вбік і почала розглядати кімнату брата, невдоволено цокаючи щоразу, як її погляд натикався на стоси книг, безладно розкиданих по підлозі. — Я щось відчула, перебуваючи у безпосередній близькості до неї. Якесь дивне передчуття...

Старший Вермандуа, відклавши все, розташувався зручніше на стільці та зацікавлено поглянув на сестру, наче сказав, що готовий її вислухати. 

Він і сам відчув щось дивне, коли чужинка знаходилась біля нього. Однак згадка про це від Беатріс змусили його більш серйозно поставитись до усього, що сталось, та знов обміркувати своє рішення. Трицис знав: це було не просте передчуття, скоріше невиразне брехливе пророцтво, в якому, немов діаманти в багнюці, можна знайти примарну істину. 

Беатріс була однією з усіх чотирьох, хто не міг повністю приборкати свої здібності та навчитися ними керувати так, як сама того забажає. Вона називала їх як завгодно: "передчуттями", "снами", "спогадами"; але усвідомлювати, що це її сила ніколи не хотіла, як і той факт, ким дійсно були Вермандуа.

— І що це, моя люба? — Трицис склав руки, утворюючи пальцями трикутник, і почав терпляче чекати її пояснень.

— Почнемо з самого початку, — Беатріс без емоцій поглянула на співрозмовника, роблячи коротку паузу. — Пустощі Конрада і ці постійні жінки, які потрапляють до нас у маєток чи не щотижня заради його втіх, і ця метушня з приводу майбутнього балу добряче втомили мене. Тож мною було прийнято рішення прогулятися лабіринтами саду, а Крістофу я наказала приготувати мені постіль, все ж таки моя втома бере своє...

— Тобі треба більше їсти, аби не почуватися так хворобливо, — низький оксамитовий голос був просякнутий батьківською суворістю, хвилюванням і ледве вловними нотками зневаги.

З усіх, хто оточував цього чоловіка, лише мадемуазель Беатріс змушувала його серце непокоїтись. Трицис Вермандуа не був сім'янином і тим більш відповідальним старшим братом, він завжди слідував за своїми владними амбіціями та бажаннями, розглядав усіх, навіть найближчих, з позиції користі та цінності, яку ці люди можуть принести для досягнення поставлених їм цілей. Швидше, він був із тих, хто може безжально пірнути ножем рідного брата, щоб здобути перемогу у боротьбі, ніж пожертвувати собою, аби урятувати свою сім'ю. 

Втім, все має виняток та слабке місце, і його — сестра-близнюк — чарівна Беатріс.

Чи то через її сили, які він так вправно використав заради просування на політичній арені, чи то він і справді дорожив цією тендітною жінкою, своєю найріднішою кров'ю, — невідомо. Дати чітку відповідь на це питання не міг навіть сам граф. Він був і смертельно винен перед нею, і багато разів рятував її життя, проте ціна, яку їм довелося заплатити за це, стала огидно високою для мадемуазель Вермандуа.

 Вона так і не змогла прийняти те, що з нею вдіяли, звинувативши у всьому Трициса.

— Гм-м, — Беатріс підібгала губи, відводячи погляд, і лише за кілька хвилин знову продовжила: — І хоча Конрад не покидав своєї кімнати, я бачила, як пара запрошених, цих дівчат легкої поведінки, блукали першим поверхом. Власне, коли я повернулася до своєї кімнати і виявила в ліжку спляче дівчисько, мене охопила невимовна лють! Проте будити її не стала. Відправила Крістофа до Конрада, щоб він сам забрав цей бруд, — її досі кам'яне обличчя прикрасила гірка усмішка, — боялася, що можу не стриматися, як це було минулого разу, — Беатріс тяжко зітхнула, наче докоряла собі за щось, і її мелодійний голос переломився. — Однак не встиг Крістоф зачинити за собою двері, як шум від ігрищ Конрада сполошив увесь маєток. Ця дівчина підскочила, хочу помітити, неабияк злякавши і мене, почала щось шукати, бурчала щось невиразне, а потім і зовсім вибігла з кімнати. Склалося хитке відчуття, що їй знайоме це місце.

— Знайомо? — здивовано перепитав Трицис, насупивши густі темні брови.

— Саме так, — підтверджуючи свої слова, мадемуазель непомітно кивнула. — У кімнаті була непроглядна темрява, але вона без проблем знайшла двері та вибігла в коридор. Що ж, варто перепросити за мою маленьку витівку, — вона зробила паузу, блиснувши очима на свого брата, — я лише трохи налякала її, проте, коли вона тікала, безперечно знала дорогу. Навіть гості, яким показували маєток, не з першого разу запам'ятовують, як вийти до головних сходів, а тут...