Розділ 4. У Диявола були срібні очі

Щоразу, потрапляючи в такі ненависні їй кошмари, Персиція не мала й найменшої нагоди розглянути все ретельніше, помилуватися та побачити красу цієї епохи. І хоча з кожним кроком тривога все більше розросталася в її крихітній душі, впустити таку можливість вона не могла. Коли ще підвернеться шанс роздивитися тут усе, як не зараз? Коли ще вона побачить це місце, не втоплене у кіпті та полум’ї?

Їхній недовгий шлях, від головних сходів до вітальні, дозволив зрозуміти їй одну до біса важливу річ, від якої кров починала холонути в жилах: цей «сон» не просто плід її уяви; все, що відбувається, — зовсім чуже для неї, але реальне для присутніх тут. 

Весь цей час Персиція йшла за графом мовчки, не відриваючи зацікавленого погляду від оздоблення маєтку, і не могла позбутися огидного почуття дежавю, яке не залишило її навіть тоді, коли вони увійшли до просторої вітальні, залитої мерехтливим помаранчевим світлом.

Трицис пройшов уперед, залишаючи її позаду. І, недбало кинувши книгу на невеликий столик-геридон (1), що непомітно розташувався в кутку біля м’яких сидінь, він поважно сів у крісло, закинувши ногу на ногу. Його очі блукали силуетом незнайомої гості, наче вивчали кожен її рух та погляд, а в думках крутилося невідоме йому ім'я: «Персиція Талейран». 

Він знаходив її дивною і чудернацькою, про таких зазвичай кажуть: «Не від  світу сього», але щось у цьому дівчиську приваблювало його гостре око, змушуючи знову і знову затримуватись поглядом на дивоглядному вбранні, на її невпевнених рухах.

— Проходьте та огляньтеся, — голос графа пронизала страшна, холодна суворість. — Бачу, ви просто-таки світитеся від бажання розглянути все ближче, — ледве помітний помах руки наче запросив Персицію пройти всередину та дозволив оглянути химерні деталі інтер'єру, і він не був нею проігнорований. 

Така унікальна можливість, якщо і з'являється, то варто нею скористатися сповна. Персиція озирнулася, не в змозі стримати захоплення, яке тихим зітханням злетіло з її губ. Картини, ламбрекени, різьблені меблі, дорогоцінні тканини та позолота — вона бачила подібне лише в музеях, та й що казати, там воно вже давно втратило колишнє багатство та красу.

— Леслі, — Трицис відкинувся на спинку крісла, кликнувши прислугу.

Тільки зараз Персиція помітила мовчазну служницю, яка слухняно схилила голову в очікуванні нового наказу. Дівчина більше була схожа на античну статую, ніж на живу людину, наче намагалася не потрапляти на очі господареві.

— Так, ваша світлість, — слухняно озвався дівочий голосок, привертаючи до себе увагу. — Які будуть розпорядження?

— Чай вже мали подати, хіба ні?

— Я перевірю на кухні, Ваша світлість, — вона поспішно пішла, залишаючи господаря та його гостю в компанії одних лише картин.

— То ж, мадемуазель... — Трицис не наважувався звернутися до неї за прізвищем, яким вона представилась йому. 

Повертаючись думками до цього ще раз, розмірковуючи над тим, що сталося, граф помітно сумнівався в правдивості її слів: 

— Поговорімо про те, хто Ви і як опинилися в моєму будинку, — він не був дурником, і тим більше довірливим юнаком. Її поведінка, дитяче захоплення оздобленням маєтку, зовнішній вигляд та виховання — все це у першу чергу потрапляло в очі, було чужим і зовсім не збігалося з подобою вельможної дами, прізвищем якої вона так впевнено назвалася. І якщо на початку він не надав цьому уваги, бувши спантеличеним швидкоплинними примарами, які, наче іскри у келиху шампанського, схвилювали його болючі спогади, то зараз, сидячи перед нею, він не міг позбутися цих нав’язливих думок.

— Якби ж я сама то знала, вже давно б повернулася назад, — пробурмотіла під ніс Персиція, продовжуючи розглядати стіну, прикрашену дорогоцінними гобеленами.

— Навіщо Ви представилися прізвищем герцогині Талейран? — уважно дивлячись на дівчину, цікавився Трицис.

Обговорювати подібні здогади там, на сходах, було б дурним рішенням, яке обернулося смертю непроханого гостя тієї ж миті, як він викрив її брехню, але зараз тут, у порожній вітальні, все було зовсім інакше.

— Ви її служниця, чи не так? — низьким сталевим голосом продовжував він. І наполегливість, з якою Трицис ставив запитання, невимовно здавлювала легені. 

Що відповідати?

— Що ви маєте на увазі? — Персі обернулася і вперше за весь час виразно побачила свого співрозмовника. — Це моє прізвище.

Довге темно-коричниве, майже чорне волосся, мов шовк, акуратно спадало, підкреслюючи чіткі риси довгастого благородного обличчя: високий лоб, гострі вилиці, римський ніс з ледь помітною горбинкою та тонкі бліді губи. 

Без жодних сумнівів, якби Диявол існував — безперечно виглядав би як Трицис Вермандуа.

Без слів він змушував коритися йому, схилятися перед ним, коли графітові очі, відблискуючи холодним сріблом, вичікуючи, неквапливо блукали її силуетом. Він виглядав молодо, демонічно привабливо, але важкий погляд, який пробирав до кісток, видавав тягар прожитих століть. 

Персиція зіщулилася, коли крижане тремтіння колюче обволокло її тіло, а серце знову заколотилося в грудях, наче скажений птах у клітці. Вона хотіла затаїтись, сховатись від його всепоглинальної темної аури, але не могла відвести зору, не могла ворухнутись, наче перед нею сиділа сама Смерть в усій своїй погрозливій величі. Вся його подоба зловісно попереджувала про надзвичайні владолюбство та небезпечність цього чоловіка.