Розділ 3. І руку простягне Іуда

Березень, 1772 рік. 

Франція, маєток графа Вермандуа.

Скрипучий шум за дверима, незнайомі голоси, які навшпиньки тікали, ховаючись у моторошному відлунні, та різкий гуркіт змусили Персицію підірватись з ліжка. Тяжкі штори щільно закривали вікно, не даючи місячним променям проникнути до кімнати, і він, наче шахрай, обережно заглядав крізь маленьку щілину. Нічого не бачно, хоч очі виколюй; вона потяглася за телефоном, але намацати його так і не змогла.

— Та що ж будеш робити, невже впав? Де він? — невдоволено прошепотіла Персиція і, спустившись на підлогу, почала нишпорити руками в темряві, проклинаючи все на чом білий світ стоїть, хоч би почати з того безглуздого рішення, повернутися сюди. І от який-то ж півень клюнув?! Ніч ще не закінчилася, а вона вже у всіх барвах згадала чом так бігла звідсіля.

Тільки от несплановані пошуки обірвалися так само несподівано як і почалися в цій похмурій, темній кімнаті. Вона перелякано здригнулася усім тілом, коли галасливий жіночий вереск, наче скреготання скла, донісся з першого поверху. Персиція й забула, що повинна була дихати, прислуховуючись до страшенного відлуння, яке, перетворюючись в гучний гомін, наповнювало маєток.

У думках відчайдушним вогником запалали слова покоївок.

“Невже щось сталося?” — в неї не було навіть хвилини на роздуми. Персиція миттєво зірвалася з місця й вибігла в коридор. 

Тиша. 

Вона скам’яніла, перелякано роззираючись. 

Не було ні пошкоджень, ні колишньої гнітючої старовини. Лише зараз, Персі з острахом для себе зрозуміла: щось не так.

Полум’я настінних свічок байдужо тремтіло, знехотя висвітлюючи довгий коридор. Таким Персиція не бачила його ніколи; вона була впевнена, це її будинок, тут не було помилки, та ж кімната, той самий коридор, але серце вже починало шалено жахатися в грудях, підказуючи, що треба тікати звідси якнайшвидше. 

Масивні портрети невідомих їй людей у позолоченому оздобленні прикрашали оббиті коштовним штофом стіни, натерті до блиску меблі з червоного дерева, яких вона й уявити не могла, були розставлені по всій довжині коридору, м'які пуфи, комоди та двері, прикрашені химерним різьбленням, — (таких ніколи не існувало в її будинку!) — вони все ще виділяли стійкий хвойний аромат. 

Розгубленість — єдине, що відчувала Персиція, стоячи серед незнайомих облич, які, здавалось б, невдоволено слідкували за нею одними неблимкаючими очима, а вона вслуховувалась у лячні звуки метушні на першому поверсі, в напруженні не підводячи  зору.

Двері за спиною Персиції протяжно рипнули, відчиняючись ширше. Серце впало до п’ят, а між лопаток засвербіло від жаху. Персі відчувала чиюсь незриму присутність. Тіло скувало, наче у крижані кайдани. Вона не наважувалась обернутися, аби зазирнути страху в очі. 

Подумки Персиція вже здогадалася: її жадібно поглинали кошмари, але аби усвідомити це вона витратила дорогоцінний час. 

І знов...

Тиша. 

Могильна, чужа — вона проникала під шкіру, тяжким занепокоєнням розливаючись по судинах.

Чиєсь холодне дихання обдало її шию, змусивши щосили зчепити зуби, аби не закричати, подібно до тої незнайомки, від якої залишилося лише тихе відлуння у стінах таємничого маєтку.

Серцебиття забивало памороки.

Удар.

Вдих. 

Удар. 

Видих.

«Тікати? Чи встигну?» — так і крутилося в думках Персиції, поки вона чимдуж стримувала сльози своєї безпорадності.

Ні звуку. 

Беатріс з незначною цікавістю у погляді сірих очей спостерігала за переляканим дівчиськом, і що ж там приховувати: вона так само як і невідома їй гостя зовсім не могла збагнути, що відбувається під дахом їхнього дому. Однак на відміну від тієї, чиє серце невгамовно ревіло за ребрами від жаху, аристократка мала кілька доволі неприємних для себе припущень. 

Ах, якою ж кричущою була нахабність її молодшого брата!

Гидкий вчинок, за який вона лаяла його вже не вперше: Конрад завжди вважав маєток похмурим, нудним місцем, а як же він полюбляв розважатися, особливо в компанії чарівних дівчат! Не важко здогадатися на що перетворилася тиха оселя після його повернення. Конраду було однаково чи блакитна-то кров, чи “брудна”, як казав з відразою їх брат, і тільки сам Господь знав, де ж він знаходив кожну з них. 

Графині Вермандуа були чудово відомі наміри молодшого, з якими він привітливо запрошував до їхнього маєтку все нових і нових безрідних наймичок: інколи досвідчених куртизанок, що не доживали й до світанку, а інколи молодих дівчат, які ледве зводили кінці з кінцями, жебрачки, яким було даровано шанс не загинути від холоду й голоду на брудних вулицях. 

Та навіть так, хоч вона ніколи не підтримувала його кривавих “розваг”, часом не могла відмовити собі у маленьких пустощах перш ніж смерть наздожене кожну з цих знедолених.

Її крижана рука гидливо штовхнула Персі в спину: 

— Біжи, — сухим наказним тоном промовила Беатріс, розпливаючись у самовдоволеній усмішці. Вона насолоджувалася непереборним страхом жертви, але визнавати цього аж ніяк не хотіла. — Ти ж відчуваєш... Наближення неминучої смерті. Що ж, ласкаво просимо до нашого маєтку! — переходячи на погрозливий шепіт, Беатріс розчинилася в примарній пітьмі.