Розділ 2. Лихо не знає самотності

Січень, 202* рік. 

Данія, Копенгаген.

  Передсвітанкову дрімоту, яка наповнювала невелику кімнатку старого будиночка на околицях Копенгагена,  нещадно вбив здавлений жіночий викрик. Персиція була на межі: тремтіла чи то від холоду, який морозним дотиком мертвих пальців пробирав до самих кісток, чи то від крижаного жаху після повернення у ненависні кошмари. Вона й сама не могла усвідомити, що щойно з нею сталося і чому її серце так шалено б'ється у бурхливому галопі. Закривши рот рукою, аби заглушити перелякані схлипи, Персиція судомно шукала в тумбочці заспокійливе, спустошуючи неподатливі ящички один за одним.

— Як це можливо, чорт його бери, як!? —  Вона тремтячими руками намагалася відкрити маленьку баночку, в середині якої брязкотіли пігулки. — Ні-ні-ні... Т-такого не було вже... Вже.... Господи... — розмова з собою збивала рахунок ліків, які висипалися на тремтячу долоню і з неприємним цокотом падали на паркет; все доводилося починати спочатку.

Такі ночі, здавалося б, давно залишилися в минулому, в тому самому, коли Персиція була ще нетямущим дівчиськом. У ті дні кошмари траплялися частіше. Щоночі вона лишала тіло й опинялася в найрізноманітніших місцях, часом непідвладних її власній свідомості. Спочатку це звеселяло, тішило і навіть приносило задоволення, немов нова гра для допитливої малечі: чудові подорожі та дивовижні персонажі. Однак, коли сон добігав свого кінця, завершення надзвичайних мандрів змушувало задихатися від тваринного остраху, який роздирав тіло на частини.

Смерть – незмінний фінал.

Персиція знала напам'ять кожну секунду такого огидного кінця. Яким би не був початок: зелені сади перед величавим маєтком, привітні слуги, вечори в старовинній бібліотеці, де незнайомий чоловік неквапливо читав книжки, гра на роялі від миловидної мадемуазель, або ж зухвалий молодик, який скаче верхи під палючим сонцем. Кінець один — все в чорному диму... Немов чийсь злий жарт. Вогонь, який поглинав все на своєму шляху, оглушливий постріл, задушлива тривога, і жінка, яка перетворюється на попіл перед її очима.

Такі безневинні, прості сни, та їх правдоподібність руйнувала будь-які спроби логічно пояснити все, що відбувалось. Жахливий страх бачити їх знову з'явився тієї ночі, коли Персиція мало не згоріла живцем у своєму, вважалося б, звичайному сні. І хоча, чисельні лікарі впевнено свідчили про лихоманку, яка охопила дівчину вночі, дійсність була зовсім іншою.

Персі й сама хотіла б радісно повірити в таке просте пояснення її нескінченних страждань, і тільки одна дрібничка не давала спокою — щемлячий обпік від ламбрекена, який впав на неї уві сні, був таким же реальним, як і вона сама.

З того моменту захопливі сни набули для неї інших кольорів.

Чорних, кривавих, лячних.

— Нічого не розумію, — вкотре омивши обличчя крижаною водою, вона підвела очі до дзеркала, — все знову до божевілля реально, здуріти можна, — різким рухом Персі схопила з вішалки невеликий рушник і попрямувала в кімнату.

Світло тремтіло від перепадів електрики та відливало неприємною жовтизною. 

Бісить.

— Чортівня... — шумно видихнувши, вона присіла на підлогу біля тумбочки, збираючи в долоню розсипані в паніці ліки й набираючи номер, який рідко фігурував у списку її вхідних та вихідних дзвінків.

Довгі гудки тяглися наче розплавлена гума, повільно та дратівливо.

Персиція нетерпляче заходила по кімнаті, іноді поглядаючи то на годинник, то на блідий та туманний світанок, який ледащо прокинався за вікном її кімнати. Вона ненавиділа це понад усе — розмови з тим, хто проміняв її на тілесну насолоду, хто, залишивши її мати заради нової “музи”, навіть не з'явився на її похорон.

— Боже, це ще хто там, Арнольде? У таку-то рань? — перше, що пролунало з телефону — роздратований сонний голос мадам Грендич — його нової, а краще сказати чергової жінки. 

Персиція скривилася, роблячи глибокий вдих аби не роз’яритися та знов не полаятись з коханкою батька.

— Привіт і Лінді, тату, — зрештою плюхнувшись каменем у ліжко, вона несміливо подала голос, вкотре прокручуючи в голові ідею скинути слухавку й закинути цю розмову на далеку поличку «відкладених справ».

— Привіт, рідненька, привіт! Чому так рано дзвониш? Щось трапилося? У тебе якийсь пониклий голосок чи то мені здалося? — заторохтів батько, накидаючи безглузді запитання, відповіді на які він не потребував, і вони обоє це чудово розуміли. 

Лише формальність, яка безмірно дратувала.

— Я планую приїхати… Можливо, сьогодні надвечір вже буду. Відправиш Рей на вокзал, зустріти мене? — на тому кінці слухавки запанувала тиша, наче ніхто й не відповідав кілька хвилин тому. — Арнольд? — перевіряючи, чи не зірвався зв'язок, Персі глянула на екран телефону, де невблаганно змінювалися секунди одна за одною. — Еге-ей? Ти ще тут?

— Так-так-так, я почув, ти... Ти приїжджаєш, крихітко. Так, приїжджаєш, сьогодні, ага… Почув, — трохи розгублено задріботав він. — Ти хочеш повернутись з... З якою метою? Хочеш залишитися жити у маєтку?

— Що? Боже, ні! Ні в якому разі! Я так бігла з цього пекла, аби повернутися туди жити? У мене, звичайно, є проблеми, але пунктик "з'їхала з глузду" наразі не входить до їх переліку.