Розділ 1. І почнеться кінець

Січень, 202* рік. 

Данія, Копенгаген.

Зазвичай вогкість та безбарвна сірість зимового Копенгагена здавалися гнітючими у цю пору року. Втім, видавалися й ті дні, коли лапатий сніг застилав вулиці білосніжним махровим килимом, на мить прикрашаючи чарівне місто. 

Самотня свічка стояла край столу, наповнюючи кімнату приємним ароматом деревини з легкими нотками мускусу. Персиція трохи відсунула штору від вікна, повними легенями вдихаючи аромат свого улюбленого сандалу: він завжди допомагав їй впоратися з головним болем, налаштуватися на плідну працю та знайти душевний спокій, якого так не вистачало у ці дні. 

Сьогодні не хотілося залишати свою маленьку комірчину і виходити у місто. На свій подив, вона помітила, що ця зима відгукується в серці далекими ніжними спогадами. Думки про рідних змусили втратити стриманий вираз її блідого обличчя. На мить вона відчула пекучу порожнечу, і відразу, приховуючи ці почуття у далеку скриню свого серця, повернулася до справи.

— Як гадаєш, вдома така ж сама непогода? — Персиція поправила округлі окуляри, які звикла використовувати здебільшого для роботи, і тихо прошепотіла, наче боялася зруйнувати затишок у маленькій кімнатці старого будинку. Вона не відводила очей від тексту, чорними літерами розлитому на білосніжному папері, і все ж з мовчазним тремтінням чекала відповіді від своєї любої співрозмовниці.

— Можливо, — у відповідь їй пролунав м'який жіночий голос, — у будь-якому випадку там так само сиро. — Вона стрепехнулася, відчуваючи неприємну прохолодь, яка легким дрижанням пробігла шкірою.

— Давно я там не була, — легка посмішка розцвіла на втомленому обличчі редакторки, і Персиція без поспіху продовжила: — Напевно, років п'ять вже...

— То може вже прийшов час з’їздити? Відвідати рідних, набратися натхнення, і все ж таки нарешті відпочити, гм-м? — задумливо простягла дівчина, яка сиділа в протилежному кутку затишної кімнатки. —  В тебе починається відпустка, врешті-решт, — вона захоплено вчитувалась у зім’яті листи, хаотично розкидані по всій підлозі.

— Еге, авжеж, Ліз, “відпустка”, — колючі ноти сарказму брязнули в голосі Персиції. — Думаєш, якби Роджерс хотів мене кудись відпускати, дав би цей стос роботи?

— Ти занадто відповідально ставишся до цього, Персі, — пильний погляд Елізабет впав на схудлий силует її подруги. — Це навіть не відповідальність, ні, це нездоровий фанатизм, і, якщо хочеш знати мою думку, то зарплатня, яку ти отримуєш, зовсім не варта твого здоров’я!

У відповідь їй повисла тиша; обидві дівчини не хотіли говорити про болісні спогади, але розмова зрадливо підводила до цієї небажаної теми.

— Усі ці п’ять років ти тільки й робиш, що ховаєшся від своїх проблем, сидячи тут, строчиш дурні статейки, редагуєш чиїсь романи та чиркаєш бідний папір у пошуку якогось там натхнення, — невдоволений погляд пропалював у спині Персиції діру. — Тобі треба повернутися до Франції, Персі. Розвіятись, відвідати рідних, може... — вона осіклась, спостерігаючи за реакцією подруги, але та лишень мовчки поринула в роботу. — Може навіть вийде здружитись з новою родиною твого батька, чим чорт не жартує?

Персиція напружено підібгала губи. Тема, якої торкнулася Елізабет, вочевидь не подобалася їй, та й обговорювати це зараз — останнє, чого вона хотіла.

— Не думаю, що це гарна ідея, — Персиція нервово відсунула папір і з-під лоба зиркнула на подругу.

Перед нею сиділа молода дівчина, обличчя якої завжди виражало серйозність та твердість жіночого характеру, хоча часом це й не вписувалося у притаманний їй романтичний образ: блондинисте, майже біле волосся та аспідно-чорні очі, що виразно виділялися на ніжно-рожевій шкірі. Вона була схожа на принцесу з казок, які всі так полюбляли у дитинстві, але насправді була, швидше, суворим вихователем, аніж безтурботною красунею.

Елізабет Ларент – старий друг. Вона була янголом-охоронцем для своєї гаряче коханої подруги, її близьким радником і помічником усі ці довгі роки.

— Але ж чому? Тобі вже давно не сняться ці моторошні жахіття, ну... Не так часто, як тоді... До того ж ти й сама казала, що в дитинстві тебе лякав маєток, але ж його реставрація вже мала закінчитися, і це чудова нагода відвідати рідну домівку...

— Наскільки мені відомо, вони відремонтували лише західне крило будинку, — прикривши очі, Персиція роздратовано перервала подругу. — Крім того… Арнольд і його нова дружина вже не раз натякали мені на те, що спадщина бабусі мала відійти далеко не мені. Та й маєток із прилеглою землею вигідніше продати, ніж утримувати, а я така жахлива та невдячна донька не даю на це дозволу. Не хочу навіть думати про це, як згадую, аж лють бере!

— А знаєш що, Персиціє, — в очах Елізабет спалахнув вогник авантюризму та жага до пригод, яких вона не могла собі ніколи дозволити. — Варто сказати, що Ваш маєток — криниця натхнення! Я впевнена, стільки шалено цікавих дрібниць, скільки зберігається в цьому старезному будинку, не знайдеш ніде. Хіба що у музеї. Ще мадам Талейран розповідала нам, що цей маєток близько двохсот років належав вашій родині, у нього багата історія, можливо, і історія його мешканців виявиться анітрохи не гіршою? Влаштуй собі, скажімо, історичний екскурс у минуле і не звертай уваги на батька. Тобі ж подобається таке: таємниче та загадкове, ось заразом і відпочинеш.

— Навіть не знаю... Я не хочу знову закидуватись снодійним в шалених дозах, аби заснути хоч на декілька годин, — задумливість та зацікавлення читалися між рядками сумнівного заперечення Персиції.