Передмова

Вітаю, мої прекрасні читачі!
Мені невимовно приємно бачити тут кожного з вас. "Тіні станцюють нам опівночі" — моя перша серйозна робота, з якою я ступаю у цей неперевершений світ незліченних фантазій та письменництва! І мені як автору-початківцю важлива кожна ваша думка, пропозиція, коментар та критика! Я впевнена, що завдяки Вам маленька ідея може перетворитися на великий всесвіт!
Щиро Ваша, А. Ленстер!

Грудень, 1815 рік. 

Франція. Маєток графа Вермандуа.

Приреченість на смерть чи надія на порятунок? 

У нього була остання можливість, але  час, що невблаганно вислизав крізь пальці, безжально відбирав її крупиці. Чоловік стрімголов мчав до маєтку, який вже через деякий час стане лише бездушною та опаленою купою каміння. Він знав це, докоряв собі, але, на жаль, не міг запобігти тому, що вже давно було накреслено на нитях долі. Постійно смикаючи поводдя, вершник підганяв вороного коня, котрий біг шаленим кар’єром по змоченій зливою землі.

 "Встигнути!" — єдине, що займало усі його думки.

Морозний вітер пекельним вогнем опаляв обличчя та болісно колов очі, а одяг давно вже був наскрізь промоклий від холодного дощу. Горизонт непроглядно чорнів, зрадницьки приховуючи від вершника дорогу. Здавалося, самі небеса впали на землю, ознаменувавши жахливий кінець. Такою була сплата за усі вчинені ними гріхи.

Нарешті, побачивши двері маєтку, він з усієї сили натягнув віжки, різко зупиняючи коня. Невдоволене іржання гучним відлунням наповнило пусте подвір’я. 

— Тихіше, — вистрибуючи з сідла, вершник провів рукою по мокрій гриві, аби хоч трохи заспокоїти тварину. Його очі у нервовому поспіху пробігли по похмурому фасаду маєтку Вермандуа. Один лише вигляд бездиханної цеглини зараз викликав в нього невимовне хвилювання. Він, наче в лихоманці, обернувся, витираючи рукавом краплі дощу зі свого чола: «— Ще є час».

Та чи справді в нього був час?..

Двері з гуркотом відчинилися, і він, не зволікаючи ні секунди, вбіг усередину.

— Де вона?! — його голос лунав із гнітючою тривогою, а тіло досі тремтіло від виснажливого скакання. 

— Її ясновельможність нагорі, — без зайвих запитань молода служниця відразу видала місце своєї господині.

— П'ять хвилин, — він нахилився, упираючись долонями в коліна та намагаючись перевести збите дихання, — всього п'ять. Збери найнеобхідніші для Беатріс речі. Негайно!

Служниця забарилася від поспіху, в голові закружляла безліч запитань, однак лютий погляд чоловіка, який недобре блиснув з-під мокрого лоба, змусив її швидко взятися за справу. Він зробив черговий ковток повітря і що є змоги побіг нагору. Його нерви були оголені, і кожна дрібниця, здавалося, могла б змусити вбивати. 

— Беатріс! — Він влетів у кімнату з галасливим криком, одразу прямуючи до жінки, яка меланхолічно сиділа біля вікна. — Скоріш! Нам треба йти!

— Вінсент? — Вона здивовано насупила брови й відклала книгу, підводячись і переводячи всю свою увагу на порушника її спокою. Беатріс вперше бачила його таким збудженим та зляканим. Цей вигляд її коханого викликав одну лише стурбованість у жіночому серці. — Що відбувається?

— В нас більше немає часу. Трицис та Конрад вже мертві! Королівські прихвосні скоро будуть тут, і зараз кожна секунда на вагу золота! 

Від почутого її ноги підкосилися. Беатріс похитнулася, відразу чіпляючись рукою за спинку крісла. Без зайвих слів мадемуазель розуміла: наступними будуть вони. Вона знала розклад гри, яку вів її брат, усвідомлювала ризики, і зараз її тіло тремтіло. Смерть дихала їм у спину. Сестри Барталеон все ж таки виграли цю криваву війну.

— Ваша ясновельможність, я... — молода служниця квапливо увійшла до кімнати, стискаючи в руках невеликий, поспіхом зав'язаний, скруток. Наказ було виконано бездоганно. Дівчинка тряслася від страху, а знизу лунали стурбовані лячні крики прислуги. Хазяйка маєтку підняла злякані очі на свого коханого: обидва розуміли, що час скінчився.

Вінсент, схопивши речі, ніжно взяв Беатріс за руку, міцно стискаючи її маленьку долоню. З усіх, кого він втратив у цій безглуздій боротьбі, вона була єдиною, чиє життя хотів врятувати: 

— Ми більше не можемо тут залишатися.

Беатріс покірливо кивнула, прямуючи за чоловіком. Вона стискала його крижану, мокру долоню і намагалася не обертатися, не дивитися назад. Голоси сторонніх уже наповнили маєток, так само як і моторошна пісня смерті. Усвідомлення того, що те, що відбувається в будинку, стає кривавим побоїщем лише через них, двох втікачів, змушувало все всередині болісно стискатися.

Щойно вони спустилися на перший поверх, в ніс ударив стійкий запах крові та гару. Чергові двері опинилися за їхньою спиною, перед очима стояв густий дим, а в горлі огидно запалило.

— Вандали! — крізь зуби прошипіла Беатріс. Очі її були сповнені відчаю та невимовного страху, але разом з тим наливалися кров'ю від злості, що переповняла її.

— Якщо це подарує нам зайву мить, то нехай роблять, що заманеться.

Два коні вже чекали втікачів біля таємного виходу з маєтку. Великі краплі дощу болісно відгукувалися на шкірі молодої жінки, змушуючи її морщитися від дрібного тремтіння. Вінсент судомно кріпив невеликий згорток до сідла, поки вона з болем і розпачем розглядала будинок, що зникав у язиках полум'я. Бульби диму, міцний чад та сморід обгорілих тіл, бруд та  гуркіт — спів про їх кончину вже розпочався.

— Хіба це того варте? — на очі завернулися сльози, які Беатріс була не в змозі стримати.

— Ти знала мою відповідь із самого початку, люба, — Вінсент подав їй руку, а його суворий погляд з колючим зауваженням ковзнув по її обличчю. — Застрибуй!

Вона не встигла вкласти свою долоню в його, як дзвінкий дитячий плач, наче голосне ревіння грому, здригнув важке, наповнене страхом повітря.