Розділ 10 . Срібна клятва та татова таємниця

Ніч Вальпургії в Срібному Борі була незвично теплою. Вітер шелестів молодою травою, а з лісу долинав спокійний дух хвої. У хаті тато Іван розклав свою стару книгу прямо на підлозі, щоб дівчатам було зручно сидіти поруч.

— Сьогодні, — сказав тато, усміхаючись Ксенії та Майї, — день, коли ми дякуємо нашому лісовому братові. Багато хто боїться Сірого Пастуха, бо бачать лише ікла. Але ми знаємо правду.

Він відкрив десяту сторінку. Там був малюнок: великий вовк, що лежить біля порогу хати, а на його спині сплять дві маленькі дівчинки.

— Пастух — не просто звір, — продовжував тато Іван. — Він — душа цього бору. І він вибрав нас своїми друзями. Але щоб ця дружба тривала, ми маємо поділитися з ним своєю домашньою історією.

Раптом у двері тихенько штовхнули. На порозі з’явився він — величезний Сірий Пастух. Він зайшов у кімнату м’яко, наче тінь, і вклався біля ніг тата Івана. Його золоті очі дивилися на Ксенію та Майю з такою добротою, що весь страх миттєво зник.

Майя сміливо підійшла до вовка і занурила руки в його густе сріблясте хутро.

— Він такий теплий, тату! — вигукнула вона.

— Так, — відповів тато. — Сьогодні ми запишемо в книгу нову главу. Про те, як людина і ліс можуть жити в мирі.

Ксенія взяла перо. Тато Іван допомагав їй підбирати слова. Вони писали про те, як Пастух вартував їхній сон, як він відганяв злі тіні від колодязя і як допоміг впоратися з Мисливцем. Поки Ксенія писала, Пастух поклав свою велику голову їй на коліна, наче перевіряв, чи все вона правильно занотувала.

— Це і є таємниця десятої сторінки, — прошепотів тато Іван. — Книга знань — це не про магію чи силу. Це про дружбу. Поки ми пам'ятаємо добро, яке нам зробив Пастух, він завжди буде нашим щитом.

Коли історія була дописана, вовк підвівся, лизнув Майю в ніс, що змусило її весело засміятися, і коротко глянув на тата Івана. У цьому погляді була обіцянка: «Я завжди буду поруч».

Він вистрибнув у відчинене вікно і зник серед дерев, але його сріблястий слід ще довго світився на траві.

Ксенія закрила книгу. На душі було спокійно і світло. Тато Іван обняв доньок і тихо сказав:

— Тепер наш літопис справжній. Ми не просто живемо біля лісу. Ми — його частина.