Розділ 9 . Залізний Мисливець та криваві пастки

Весна вже впевнено крокувала Срібним Бором, але разом із першим цвітом у лісі з’явився запах іржі та старої крові. Сірий Пастух став неспокійним: він більше не сидів під вікнами, а цілими ночами кружляв навколо лісових стежок, тривожно принюхуючись до вітру.

Одного ранку, пішовши до струмка за водою, Ксенія та Майя побачили те, що змусило їх заціпеніти. На старій вовчій стежці стояв величезний зазубрений капкан. Він не був схожий на звичайні пастки для звірів — його залізо було чорним, а на кожному зубці були викарбувані знаки, що світилися хворобливим зеленим світлом.

— Це пастка на духів... — прошепотіла Майя, відчуваючи, як її срібне волосся тьмяніє від самої присутності цього металу. — Хтось полює на Пастуха.

З-за дерев почувся важкий хрускіт гілок. На галявину вийшов той, кого ліс не бачив уже багато століть. Це був Залізний Мисливець. Його тіло було закуте в лати, що злилися з його плоттю, а замість обличчя був холодний металевий шолом із вузькою щілиною для очей, з якої виривалося тьмяне полум’я.

— Де він? — прогримів голос Мисливця, схожий на скрегіт заліза по каменю. — Віддайте мені Срібного Вовка, і я не чіпатиму ваше село. Мені потрібна його шкура, щоб залатати моє старе серце.

Мисливець підняв величезний арбалет, заряджений болтом із чорного заліза. Він бачив магію Майї й знав, що вона приведе його до лігва Пастуха.

— Ти не отримаєш його! — Ксенія виступила вперед, закриваючи сестру. Вона відчула, як мана в її руках закипає. Це був той самий холодний гнів, про який попереджала татова книга.

— Ти лише маленька дівчинка, — Мисливець зробив крок, і земля під його важкими чоботами застогнала. — Твоя магія — це дим проти мого металу.

Він натиснув на гачок. Чорний болт зі свистом полетів у бік Ксенії. Але в останню мить із хащів вистрибнув Сірий Пастух. Він не нападав на Мисливця, він закрив собою дівчат, прийнявши удар на плече. Вовк болісно завив — залізо пасток було отруєне древньою ненавистю.

— Тепер ти мій! — Мисливець почав перезаряджати зброю.

Ксенія зрозуміла: фізична сила тут не допоможе. Залізний Мисливець був створений із забутої злості, і він живився страхом. Вона згадала слова з татової книги: «Залізо боїться лише того, що його розплавить — справжньої правди».

Вона вхопила пораненого Пастуха за гриву і закричала, вкладаючи всю свою ману в голос:

— Ти не Мисливець! Ти лише іржава пам'ять про те, що ліс уже давно переміг! Твоє серце не холодне, його просто немає!

Майя підхопила крик сестри, додаючи до нього свою срібну пісню. Світло від дівчат стало таким яскравим, що залізні лати Мисливця почали розжарюватися. Він закричав, намагаючись закритися руками, але мана дівчат проникала крізь кожну щілину в його броні.

Залізо почало тріскатися. З-під обладунків не потекла кров — звідти висипався звичайний іржавий пил та старе листя. Залізний Мисливець розпався на шматки, які миттєво вросли в землю, стаючи частиною лісового ґрунту.

Ксенія підбігла до Пастуха. Чорний болт сам випав із його рани, перетворюючись на попіл. Рана затяглася на очах, залишаючи лише невеликий шрам.

— Він більше не повернеться, — прошепотіла Майя, торкаючись вовчої голови. — Ліс перетравив його залізо.

Сірий Пастух підвівся, важко дихаючи. Він подивився на Ксенію з такою вдячністю, якої дівчинка ніколи не бачила в очах звіра. Тепер вони були не просто «ціною» чи «гостями». Вони були справжніми захисниками Срібного Бору.

Тієї ночі Ксенія зробила запис у книзі: «Найстрашніша зброя — це та, яку ми куємо самі зі своїх страхів. Але навіть найміцніше залізо розсипається перед світлом двох сестер».