Розділ 8 . Шепіт порцелянових облич

Кілька днів після подій біля колодязя Сірий Пастух не відходив від хати. Він залишав глибокі сліди на вогкій весняній землі, наче окреслював захисне коло. Але небезпека цього разу прийшла не з лісу і не з-під землі. Вона прийшла у посилці, яку привезли з міста для мами — стара скриня з антикварними речами від далекої родички.

Серед мереживних серветок і мідних підсвічників Майя знайшла те, що змусило її серце завмерти: дві порцелянові ляльки. Вони були неймовірно гарні — у пишних сукнях, з ідеально білою шкірою та скляними очима, що здавалися живими.

— Дивись, Ксюшо, вони схожі на нас! — вигукнула Майя, виставляючи ляльок на комод.

І справді, одна лялька мала сріблясте волосся, як у Майї, а інша — серйозний погляд і темні коси, як у Ксенії. Але щось у них було не так. Коли сонце сідало, їхні порцелянові обличчя в тіні здавалися застиглими масками жаху.

Тієї ночі Ксенія прокинулася від дивного звуку — легкого цокання, наче хтось стукав нігтями по склу. Вона розплющила очі й побачила, що ліжко Майї порожнє. На комоді теж було порожньо — ляльки зникли.

Ксенія вибігла в коридор і побачила Майю. Вона стояла перед великим дзеркалом у вітальні. Але в дзеркалі відображалася не дівчинка, а та сама порцелянова лялька. А на комоді біля дзеркала сиділа справжня Майя — маленька, нерухома, з порцеляновим блиском на щоках.

— Майю! — крикнула Ксенія, але її голос пролунав глухо, наче крізь шар вати.

Вона глянула на свої руки й з жахом побачила, що її шкіра стає білою та холодною, а суглоби починають скрипіти, як старі шарніри. Порцелянові Близнюки — істоти, що крадуть життя, обмінюючи людську плоть на холодну кераміку.

З кутка кімнати вийшли ті дві ляльки. Вони стали вищими, їхні обличчя тріснули, оголюючи темне ніщо всередині.

— Тепер ми будемо жити у вашій хаті... — проскрипіла лялька з темним волоссям голосом Ксенії. — А ви будете стояти на полиці й дивитися, як ми їмо вашу кашу і цілуємо вашу маму...

Ксенія відчула, як її ноги стають важкими. Вона вже не могла поворухнутися. Але в цей момент за вікном пролунало владне, люте виття. Сірий Пастух відчув біду. Він не міг зайти в хату, але його мана була настільки сильною, що скло у вікнах задрижало.

Ксенія згадала татову пораду: «Справжнє життя — це рух і тепло». Вона зібрала всю свою волю, згадуючи жар печі та запах свіжого хліба.

— Ми — не речі! — вигукнула вона, і цей крик розбив тишу, як камінь розбиває тонку кригу.

Ксенія схопила важкий мідний підсвічник і, долаючи заціпеніння, вдарила по дзеркалу. Дзеркало розлетілося на тисячу скалок. Разом із ним розлетілися і чари. Порцелянові постаті в кутках почали кришитися, перетворюючись на звичайні черепки.

Майя здригнулася і зіскочила з комода, знову стаючи живою дівчинкою. Порцеляновий блиск зник з її обличчя.

— Ксюшо, вони хотіли вкрасти наше «завтра»! — прошепотіла вона, притискаючись до сестри.

На порозі вітальні з’явився Сірий Пастух. Він подивився на купу розбитої порцеляни, коротко пихнув і підійшов до дівчат, дозволяючи їм сховати холодні руки у свою теплу вовчу шерсть.

— Більше ніяких подарунків із минулого, — сказала Ксенія, згрібаючи черепки у відро.

Тієї ночі вони винесли залишки ляльок далеко в ліс і закопали їх під старим каменем. Пастух стояв поруч, і Ксенія знала: він не дозволить жодній тріщині знову пробратися в їхній світ.