Розділ 7 . Луна в порожньому колодязі

На подвір’ї старої хати, за хлівом, стояв занедбаний колодязь. Батько давно забив його товстими дошками, наказавши дівчатам навіть не підходити до нього. «Там вода мертва, — казав він, — вона не втамовує спрагу, вона її створює».

Того вечора, коли в повітрі пахло грозою і першим весняним пилом, Майя раптом зупинилася посеред двору. Її сріблясте волосся стало дибки.

— Ксюшо... ти чуєш? — прошепотіла вона. — Хтось плаче. Там, за хлівом.

Ксенія прислухалася. З боку старого колодязя долинав звук. Це не було виття вовка чи скрип дерева. Це був голос. Голос їхньої мами, але він звучав так, наче вона була дуже глибоко під землею.

— Ксюшо... Майю... допоможіть... мені холодно... — кликав голос.

— Мама в хаті, вона пече хліб! — Ксенія вхопила сестру за руку, але Майя вже йшла до колодязя, наче її тягнули на невидимій мотузці.

Коли вони підійшли ближче, Ксенія побачила, що важкі дошки, якими був забитий колодязь, розтрощені на друзки. Але вони були розламані не зверху, а знизу, наче щось намагалося вибратися назовні.

З глибини колодязя почала підійматися пара. Вона пахла не водою, а старою залізною іржею та сирою землею. Раптом над краєм зрубу з'явилися руки. Вони були довгими, з блідою, майже прозорою шкірою, а замість нігтів у цієї істоти були гострі металеві гаки.

Це була Луна Глибин — істота, що краде голоси найрідніших людей, щоб виманити жертву до краю прірви.

Істота повільно підтягнулася. Її обличчя було лише гладкою шкірою без очей, але з величезним ротом, який постійно змінював форму, підлаштовуючись під голос їхньої матері.

— Підійдіть ближче... — прошепотіла Луна. — Мамі треба ваша допомога... дайте мені ваші руки...

Майя вже простягнула руку, загіпнозована знайомим голосом. Ксенія зрозуміла: якщо вона зараз не втрутиться, Луна затягне Майю в безодню, де немає світла і де час зупиняється.

Ксенія вхопила важкий іржавий ланцюг, що лежав поруч, і обмотала його навколо руки.

— Це не мама! — закричала вона сестрі. — Мама пахне борошном і лавандою, а це — смердюча яма!

Луна Глибин різко повернула свою безлику голову до Ксенії. Її рот розкрився неймовірно широко, і звідти вирвався вже не мамин голос, а тисяча голосів одночасно — крики всіх, хто колись заглянув у цей колодязь.

Істота кинулася на Ксенію, намагаючись зачепити її своїми гаками. Але в цей момент із нічної темряви, наче зітканий із самого місячного світла, вискочив Сірий Пастух. Він не просто гарчав — його очі палали золотим вогнем, який освітлював навіть найтемніші кутки подвір'я.

Величезний вовк стрибнув прямо на безлику Луну, збиваючи її з краю зрубу назад у чорну безодню колодязя. Почувся жахливий звук удару об дно, а Пастух залишився стояти на краю, грізно дивлячись униз.

Ксенія, не втрачаючи ні секунди, схопила залишки дошок і накрила зруб, а зверху кинула важкий камінь-оберіг.

— Повертайся в свій світ! — вигукнула вона слова обряду. — Тобі не місце серед живих голосів!

З-під землі почулося глухе, ображене виття, а потім усе стихло. Майя нарешті опустила руку, її очі знову стали ясними.

— Вона хотіла забрати мій голос, Ксюшо... — прошепотіла вона. — Щоб наступного разу кликати тебе моїм ім'ям.

Ксенія обняла сестру. Вона дивилася на колодязь і розуміла: ліс не просто навколо них. Він під ними. І кожна дірка в землі може стати дверима для того, що ніколи не мало бачити сонця.

Тієї ночі вони довго не могли заснути, слухаючи, як Сірий Пастух тихо ходить навколо хати, вартуючи старий колодязь і не даючи Луні навіть шансу на шепіт.