Розділ 6 . Дзеркало чорної води та Повернення Тіні

Минуло кілька тижнів після Великого Бенкету. Весна нарешті повноцінно вступила у свої права: сніг зійшов, оголивши чорну, вологу землю, а на вербах з’явилися перші котики. Але разом із відлигою прийшло те, чого ніхто не очікував.

У глибині Срібного Бору, там, де земля була найнижчою, утворилося величезне озеро з талої води. Але вода в ньому була не прозорою, а чорною, як розлите чорнило. Місцеві називали це місце «Оком Землі».

Одного дня Ксенія помітила, що Майя стала занадто мовчазною. Вона годинами сиділа на порозі, дивлячись у бік лісу, а її сріблясте волосся почало тьмяніти.

— Майю, що ти бачиш? — запитала Ксенія, сідаючи поруч.

— Там, у Чорній Воді... — прошепотіла молодша сестра. — Хтось кличе. Це не Пастух. Це хтось, хто дуже сумує.

Тієї ж ночі, коли місяць сховався за хмарами, Майя піднялася і, наче вві сні, вийшла з хати. Ксенія, яка тепер завжди спала чуйно, миттєво схопилася, накинула кожух і побігла слідом. Вона бачила, як маленька постать сестри зникає в тумані, що підіймався від чорного озера.

Коли Ксенія дісталася берега, вона побачила жахливу картину. Майя стояла на самому краю води, а з озера повільно піднімалася постать. Це була жінка, одягнена в сукню з річкової твіни та водяних лілій. Її обличчя було прекрасним, але неймовірно сумним, а замість очей у неї були два вири чорної води.

— Це Озерна Мати, — пролунав за спиною Ксенії знайомий голос. Вона обернулася і побачила Сірого Пастуха. Він виглядав стривоженим. — Вона прокидається лише раз на сто років, коли тануть великі сніги. Вона шукає своє втрачене дитя.

— Але Майя — не її дитя! — вигукнула Ксенія.

— Для Озерної Матері кожен, хто має магію в крові — її дитина, — відповів Пастух. — Якщо вона затягне Майю в озеро, та стане частиною води і забуде сонце.

Озерна Мати простягнула руки до Майї, і з води почали підніматися тонкі, наче скляні, нитки. Вони обплітали ноги дівчинки, тягнучи її на глибину.

— Мамо... — прошепотіла Майя, дивлячись на водяну жінку. Вона бачила в ній не монстра, а чиюсь втрачену любов.

Ксенія зрозуміла: тут не допоможуть ні пісні, ні обряди вигнання. Озерна Мати не була злою, вона була порожньою від горя. Ксенія згадала про свою татову книгу знань. Вона не взяла її з собою, але вона пам'ятала одну важливу істину: «Те, що забрала вода, можна повернути лише пам'яттю».

Ксенія кинулася до Майї, вхопила її за руку і, замість того щоб тягнути назад, сама ступила в холодну воду.

— Подивися на мене! — закричала вона Озерній Матері. — Твоє дитя не тут! Твоє дитя стало Срібним Бором! Твоє дитя — це кожна квітка і кожне дерево! Ти не самотня!

Ксенія почала розповідати Озерній Матері про все, що вони бачили в лісі: про перші проліски, про ігри вовків, про те, як ліс дихає навесні. Вона віддавала свої найтепліші спогади, щоб заповнити чорну порожнечу в серці водяної жінки.

Раптом вода в озері почала світлішати. Чорнота зникала, поступаючись місцем чистому блакитному кольору. Озерна Мати завмерла. Вона подивилася на свої руки, потім на Ксенію та Майю. На її обличчі вперше з'явилася не усмішка, а спокій.

— Ви... пам'ятаєте... — прошелестіла вона звуком хвиль.

Вона повільно опустилася назад у воду, але цього разу вона не тягнула Майю за собою. Навпаки, водяні нитки розплелися, перетворюючись на намисто з чистого річкового перламутру, що залишилося на шиї Майї.

Озеро заспокоїлося. Пастух підійшов до дівчат і допоміг їм вийти на берег.

— Ви зробили те, чого не міг зробити жоден вовк, — сказав він. — Ви вилікували старе горе. Тепер Срібний Бор має не лише стражів, а й цілителів.

Майя нарешті прийшла до тями. Її волосся знову засяяло сріблом, але тепер у ньому з'явилися блакитні пасма, як нагадування про Озерну Матір.

— Ксюшо, я більше не чую того плачу, — сказала вона, обіймаючи сестру. — Тепер там тільки тиша. Добра тиша.

Вони поверталися додому під співи перших весняних жаб. Ксенія знала: попереду ще багато розділів у їхній книзі, бо світ навколо них — це безкінечна історія, яку вони пишуть разом із лісом.