Розділ 5 . Бенкет вовчого місяця

Над Срібним Бором зійшов Вовчий Місяць — величезний, кольору розпеченого срібла. У таку ніч ліс не спить. У таку ніч звірі говорять, а люди замикають вікна на залізні засуви. Але Ксенія та Майя знали: їхнє місце сьогодні не за зачиненими дверима.

Вони знову йшли знайомою стежкою, але цього разу ліс не лякав їх. Дерева схиляли свої засніжені віти, пропускаючи дівчат, а під ногами замість льоду була м'яка хвоя. Поруч із ними, наче тіні, бігли вовки — ціла зграя, яка мовчки супроводжувала своїх сестер.

Коли вони дісталися Вовчої церкви, Ксенія затамувала подих. Весь купол із беріз сяяв блакитним світлом. На камені в центрі знову сидів Срібний Пастух у своїй людській подобі. Навколо нього зібралися всі ті істоти, з якими дівчата стикалися раніше: привиди минулого, духи лісу, навіть Тіні, що тепер не нападали, а стояли смирно.

Це був Бенкет — велике примирення.

— Сьогодні ніч, коли ліс і людина стають одним цілим, — промовив Пастух, і його голос розкотився бором, як грім. — Ксеніє, ти принесла правду. Майю, ти принесла голос. Тепер ви маєте завершити те, що розпочав ваш батько.

Він простягнув їм велику стару книгу, обтягнуту вовчою шкірою. Це була та сама «Книга Знань», про яку згадував тато. Її сторінки були чистими, наче чекали на нову історію.

— Пишіть, — наказав Пастух. — Пишіть про те, що вовки не злі, але й не добрі. Пишіть про те, що страх — це лише тінь, яка зникає від світла серця.

Майя торкнулася сторінки, і на ній почали з’являтися срібні літери самі собою — вони описували все, що дівчата пережили: і Холодного Чоловіка, і Обманщика, і солом’яну ляльку. Ксенія додавала свої спогади, і книга почала світитися так яскраво, що Тіні Пустки остаточно розчинилися, перетворюючись на легкий нічний бриз.

Раптом з натовпу духів вийшла знайома постать. Це був високий чоловік із добрими очима — їхній тато. Але він не був привидом і не був тінню. Він був частиною цього свята.

— Ви впоралися, мої магічні дівчатка, — прошепотів він, і Ксенія відчула справжнє тепло його руки на своїй щоці. — Ви написали нову угоду. Тепер Срібний Бор — це не місце страху. Це місце сили.

Пастух підняв голову до Місяця і видав довге, урочисте виття. Його підхопили всі вовки. Це була не пісня смерті, а пісня життя. В цей момент Ксенія відчула, як її власна сила, та, що вона називала просто хоробрістю, стає чимось більшим. Вона тепер теж бачила ману лісу, відчувала енергію дерев і знала, що жодна зла тінь більше не наблизиться до їхньої родини.

Коли перші промені світанку торкнулися беріз, Бенкет закінчився. Дівчата прокинулися у власних ліжках. Сонце світило в вікна, а надворі весело співали птахи.

На столі лежала та сама книга, але тепер вона була заповнена їхніми історіями. А поруч із нею — дві маленькі фігурки вовків, вирізані з білого каменю.

Майя підійшла до вікна й помахала рукою лісу.

— Дякую, Пастуху, — тихо сказала вона.

Ксенія відкрила першу сторінку книги й написала зверху назву нашої збірки: «Тіні Срібного Бору: Казки для тих, хто не спить».