Розділ 3 . Дідусь у кожусі та Скляна вечеря

Минув місяць. Срібний Бор за вікном стояв похмурий, притиснутий до землі важким березневим снігом. Батько зранку поїхав у лісництво, а мати пішла до сусіднього села за ліками, бо Ксенія трішки застудилася. Дівчата залишилися самі.

По обіді, коли небо стало кольору старого олова, у двері постукали. Це не був агресивний стукіт Духа чи дряпання вовка. Це було обережне, знайоме «тук-тук-тук», як колись стукав їхній дідусь, якого не стало ще три роки тому.

Ксенія завмерла. Вона пам'ятала цей стукіт. Майя підхопилася з лави, її сріблясте волосся наелектризувалося.

— Ксюшо, це дідусь! Я чую його запах — махорка і сушені яблука!

Ксенія підійшла до дверей і зазирнула у шпаринку. На порозі стояв високий старий у величезному овечому кожусі, підперезаному червоним поясом. На голові була кудлата шапка, а з-під неї вибивалося сиве волосся. Він виглядав точнісінько як їхній дідусь Остап, тільки очі... вони були занадто яскравими для старої людини.

— Відчиняйте, внученьки, — проскрипів голос за дверима. — Приніс вам гостинців із далеких доріг. Замерз старий, пустіть до печі.

Майя, не слухаючи застережень, відсунула засув. Двері відчинилися, впускаючи всередину запах морозу і чогось дивного — наче прілого листя.

Старий зайшов, важко ступаючи по підлозі. Ксенія помітила дещо дивне: його кроки звукилися не як кроки людини, а як удари важкого дерева об камінь. Коли він знімав кожух, на мить з-під поли визирнуло щось довге, сіре й кудлате, що нервово сіпнулося. Вовчий хвіст? Або щось гірше?

— Сідай, дідусю, — Майя вже тягнула його до столу. — Ми чаю наллємо!

— Не треба чаю, маленька, — старий хитро посміхнувся, і Ксенія побачила, що його зуби занадто гострі й білі, як виточені з мармуру. — Я сам приніс вечерю.

Він виставив на стіл кошик. Але замість пирогів там лежали речі, що сяяли, як коштовності: прозорі яблука, що здавалися скляними, і хліб, покритий срібним інеєм.

— Це Скляна вечеря, — прошепотів старий. — Хто скуштує хоч шматочок, той назавжди забуде, що таке сум, голод і... дім. Він піде зі мною в глибини Срібного Бору, де дерева ніколи не скидають листя.

Майя простягнула руку до скляного яблука. Вона була наче під гіпнозом. Її очі стали такими ж прозорими, як ті фрукти.

— Це так красиво... — прошепотіла вона.

— Майю, ні! — Ксенія вхопила її за руку. — Подивись на його тінь!

Ксенія вказала на стіну. Від світла печі тінь старого виглядала жахливо. Це не була тінь людини. На стіні вимальовувався величезний викривлений силует із гіллястими рогами, вовчим тулубом і довгими пазурами. Це був Лісовий Обманщик — древня істота, що краде обличчя померлих, щоб заманювати дітей.

Старий раптом змінився. Його обличчя почало «плисти», наче віск.

— Ти занадто розумна, старша, — просичав він. Його голос став низьким, як гуркіт обвалу в горах. — Але Майя вже торкнулася кошика. Вона — гостя Лісу.

Він схопив Майю своєю величезною, покритою хутром рукою. Дівчинка навіть не кричала — вона була в полоні скляних чарів.

Ксенія зрозуміла: силою тут не допоможеш. Вона згадала, що Обманщик не виносить правди. Вона схопила стару фотографію справжнього дідуся Остапа, що стояла на полиці, і піднесла її прямо до обличчя монстра.

— Ти — не він! — вигукнула Ксенія. — Мій дідусь мав теплі руки і пахнув хлібом, а ти пахнеш смертю і замерзлим болотом! Геть із нашої хати! Геть у свій світ!

Вона почала вигукувати слова обряду, які чула колись уві сні:

«Йди з мого світу, йди!

Повертайся в свій світ, повертайся в свій дім!

Геть з мого світу!»

Кімната затрусилася. Скляні яблука на столі почали вибухати, розлітаючись на дрібні крижані скалки. Обманщик закричав, закриваючи обличчя лапами. Його кожух розірвався, оголюючи справжнє тіло — переплетене коріння та сіре вовче хутро.

Раптом вікно розчинилося, і в хату застрибнув Сірий Пастух. Він не чекав — він одразу вчепився в горло Обманщику, витягуючи його з хати на мороз. За ними вискочили й інші вовки, що чекали в засідці.

Ксенія вхопила Майю, яка впала на підлогу. Чарівний сон почав зникати з очей молодшої сестри.

— Ксюшо... мені снилося, що я їла лід... — пробурмотіла вона.

Надворі почулося останнє болісне виття Обманщика, а потім усе стихло. Сірий Пастух з’явився на порозі. Він тримав у зубах шматок червоного пояса — все, що залишилося від «дідуся». Він поклав його біля ніг Ксенії, схилив голову і зник у тумані.

Коли батьки повернулися, вони застали дівчат, що сиділи біля печі, міцно тримаючись за руки. На столі не було ніяких скляних яблук — лише кілька крапель води, що пахли болотом.

Ксенія зрозуміла: ліс не добрий і не злий. Він просто має багато облич. І щоб вижити в ньому, треба не лише мати срібло в очах, як Майя, а й тверду правду в серці, як вона сама.