Розділ 2 . Крижана колискова

Після того, як Майя повернулася з Вовчої церкви, зима не пішла, але вона стала іншою. Сніг більше не здавався ворожим, а вовки іноді залишали на порозі дарунки: дивне пір'я синіх птахів або замерзлі ягоди, солодші за цукор.

Проте одного вечора, коли батьки поїхали до міста за сіллю, небо затягнуло важкими, майже чорними хмарами. Вітер заскрипів старими стінами хати, а вогонь у печі, замість того щоб палати яскраво, почав пригинатися до землі, набуваючи дивного блакитного відтінку.

— Ксюшо, мені холодно, — Майя сиділа на лаві, підібравши під себе ноги. Її сріблясте волосся тьмяно світилося в сутінках. — Але це не той холод, що надворі. Це холод, який хоче спати.

Ксенія підкинула дров у піч, але вони не загорілися. Навпаки, вони вкрилися інеєм прямо в полум’ї. Дівчинка здригнулася. Вона згадала стару розповідь бабусі про Холодного Чоловіка — істоту, що приходить у самі люті морози, щоб забирати тепло з осель і сердець.

Раптом з-під підлоги почувся тихий звук. Це не було мишаче шкрябання. Це була мелодія. Хтось наспівував мотив, від якого пальці на руках миттєво німіли.

«Спи, маля, в криштальній млі,

Світ замовк у льодяній землі.

— Не слухай, Майю! — крикнула Ксенія, закриваючи сестрі вуха долонями. — Це Крижана колискова!

Але тіні в кутках кімнати почали витягуватися. З-під підлоги почав просочуватися білий, надзвичайно холодний пар. З нього повільно виринула постать. Це був високий, виснажений чоловік у довгому пальті, що здавалося зшитим із замерзлих клаптів туману. Його обличчя було ідеально гладким, без очей і носа — лише вузька щілина рота, з якої виривався мороз.

Він простягнув руку до Майї. Його пальці були довгими й тонкими, як бурульки.

— Твоя душа пахне сріблом, маленька... — прошепотів Холодний Чоловік. — Срібло має належати моєму палацу. Там немає болю, немає голоду... тільки вічний, спокійний сон.

Майя почала засинати. Її подих став рідким, а вії вкрилися інеєм. Ксенія зрозуміла: залізо тут не допоможе, і вовки не зможуть зайти в дім, який став крижаною пасткою.

Вона згадала, що Холодний Чоловік боїться не просто вогню, а живого тепла. Ксенія схопила солом’яну ляльку Майї, яку та завжди тримала біля серця, і...

Ксенія зрозуміла: холод цієї істоти живиться тишею та забуттям. Вона міцно притиснула солом’яну ляльку до грудей, зігріваючи її своїм диханням, і почала співати.

Спершу її голос тремтів, наче тоненька ниточка на вітрі, але з кожним словом він ставав міцнішим. Це була та сама пісня, яку їхня мати співала над колискою, коли за вікном гула завірюха — пісня про літнє сонце, про запах скошеної трави та теплий мед.

— «Ой ходить сон коло вікон...» — почала Ксенія, стаючи між сестрою та Крижаним Чоловіком.

Істота здригнулася. Її прозорі пальці-бурульки сіпнулися, а блакитне полум’я в печі на мить спалахнуло оранжевим. Холодний Чоловік видав звук, схожий на тріск льоду на річці.

— Твоя пісня... вона пече... — прохрипів він, намагаючись знову затягнути свою мертвотну мелодію.

Але Ксенія не зупинялася. Вона згадувала найтепліші моменти: як тато підкидав їх до стелі, як вони з Майєю збирали суниці на сонячній галявині, як смакує парне молоко. Кожен цей спогад перетворювався на невидиму іскру.

— «А дрімає коло плота...» — голос дівчинки тепер звучав на повну силу, заповнюючи кожен куточок хати.

Іній на стінах почав танути, перетворюючись на звичайні краплі води. Холодний Чоловік почав зменшуватися, його постать ставала все прозорішою, наче шматок льоду, кинутий в окріп. Він більше не міг тримати свою форму — людське обличчя розпливлося, перетворюючись на звичайну калюжу на підлозі.

Майя різко вдихнула повітря і розплющила очі. Іній з її вій зник, а щоки знову стали рожевими.

— Ксюшо? Чому так пахне квітами? — прошепотіла вона, протираючи очі.

Ксенія не припиняла співати, поки останній клаптик туману не зник у щілинах підлоги. Тільки тоді полум’я в печі весело загуло, поїдаючи дрова, а в хаті стало справді жарко.

— Він пішов, Майю. Він не витримав нашої весни, — Ксенія втомлено сіла на ліжко поруч із сестрою.

Тієї ночі, коли батьки повернулися, вони застали дівчат сплячими в обіймах одна одної. На підлозі була лише невелика мокра пляма, яка швидко висихала. Батько здивовано подивився на піч, яка палала так жарко, наче в ній горів справжній літній день, і тихо зачинив двері на всі засуви.

Вони перемогли Холодного Чоловіка не силою і не зброєю, а тим, що неможливо заморозити — любов’ю та пам’яттю про тепло.