Розділ 35.

Ангеліна Лиходій з донькою Авророю увійшли у свій двір й заледве встигли відскочити з дороги. На них неслися нестримним потягом сусідський пес Норт, восьмирічна Леся, її шестирічний брат та ще якийсь хлопчина. Театрально врізавшись об паркан, потяг поїхав в протилежному напрямку, захопивши з собою Аврору. Ангеліну як дорослу й нудну тітку з собою не взяли.

– Постривай, ти, четвертий вагон. Ти ж Микитка, так? – гукнула Ангеліна, сумніваючись, що той жвавий хлопчина і є знайдене нею в лісі знесилене чудо з ранцем на колесах.

– Так, тьотю з крилами, – відгукнувся хлопчик.

– Ой, – тільки й зосталося сказати Ангеліні.

Але ж вона сама запросила малого і його матір на свій день народження. Власне зовсім не для того аби врятований нею хлопчик розбовкав всім її таємницю. А для того, щоб звести його маму й колегу психолога Тетяну. Бо ж сама дружина вовкулаки від будь-якої допомоги відмовлялася. Якась вона відлюдькувата, ніби дика тваринка. Але світ тісний. І вони з Мариною виявилися знайомими, тож саме Марина вмовила прийти на свято.

– Пробачте! – хвіртка позаду гепнула, у дворі з'явився кур'єр Нової пошти. – Мені потрібна Ліна Земна!

– Це я.

– Для Вас міжнародна посилка. Передати особисто в руки. Дайте, будь ласка, паспорт.

– Добре, – Ангеліна з підозрою поглянула в небо, гадаючи чи можна з того світу надіслати листа. – Пройдімо в будинок, присядемо.

Відпустивши кур'єра,  довилося одразу відкривати посилку. На тому наполягав стривожений Марк Свидригайло, у якого від подій та новин останніх тижнів почало сіпатися око та великий палець на правій руці. Під поштовим пакуванням ховалася коробочка розміром з долоню дорослої людини, обгорнута у блискучу золоту фольгу. Фольгу одразу поцупив потяг з дітей, який десь загубив вагон-собаку.

– Давай я відкрию, – Марк потягнувся до підозрілого подарунка.

– Не перебільшуй, – зупинила його Ангеліна. – Змія там не поміститься.

– Яблуко? Отруйний гребінець?

– Дуже смішно. Ти сьогодні в нас клоун?

– Е ні. Клоуном буду я! Я ж номер підготував. Всім привіт.

Підійшов Максим з двома прозорими поліетиленовими мішками, набитими упаковками з повітряними кульками. До грудей у нього було прикріплене щось подібне до дитячої переноски в якій сидів цуцик, на ім'я Макс.

– Просто відкрий. Тільки до обличчя не піднось, – порадив Марк.

Ангеліна обережно зняла кришку й дістала з коробочки золоту прикрасу на ланцюжку.

– Хай Гітлер, – крикнув Максим, за що отримав під ребра від Марка.

– Не бий дитину, – вилаяла його Ангеліна. – Це нормальна реакція на свастику.

– Ага, – скривився Марк. – Якщо ти німець періоду Другої Світової.

– А від кого подарунок? – поцікавився Максим, потираючи майбутній синець.

– Від німця, – посміхнулася Ангеліна, дістаючи крихітну листівку з привітанням, – який, можливо, добре пам'ятає вищезгадану війну.

– І що він цим хотів сказати. Це погроза? – запитав Марк.

– Або побажання удачі й доброго життя. Якщо дарувальник слов'янського походження, – до гурту, що розглядав прикрасу долучилася психолог Тетяна. – До того як стати символом фашизму, цей знак широко використовувався древніми народами світу і мав багато значень. Наприклад, нескінченність у древньому Китаї.

– Якщо Вам не подобається, – з під ліктя Максима вигулькнула Леся, – то можна віднести в ломбард. Їм байдуже значення, головне аби то було справжнє золото.

• Я краще заберу це подалі, – вирішила Ангеліна й понесла подарунок до будинку.

Сховала в материній кімнаті на верхівці шафи. Спускаючись зі стільця, скосила погляд на годинник. Стрілка, смикнувшись, відрахувала дванадцяту годину дня.

– Залишилась рівно доба, – Ангеліна зі страхом та тривогою глянула крізь вікно на здоровецький намет, що розвалився на газоні, Максим саме прикрашав його кульками, а тоді на чисте блакитне небо. – Я тут потрібніша.

– Ти його в землю закопуєш? – за дверима почувся голос Марка. – Чого так довго?

Та відповісти йому Ангеліна не змогла. Її язик онімів, а повітря, після останніх сказаних слів, відмовлялося повертатися до легень.  Вуха заклало від стукоту власного серця, що ніби намагалося втекти з грудей. Перед очима з'явилися срібні нитки у вигляді цупкої сітки, що почала впиватися в тіло, залишаючи пекучі сліди на шкірі.

– Не заходь, – хотіла прокричати Марку Ангеліна, – і нікого не впускай.

– Ліно?!

 Марк почав смикати за ручку, проте двері вперто тримали оборону, хоч ніхто їх попередньо і не зачиняв.

– Ліно!  Відчини негайно! Чи хоч голос подай, – голос самого Марка дещо схрип і почав тремтіти. – Ліно, ну не зараз же… в тебе повний двір гостей. Ліно!

– Та не кричи ти!- крутилося в голові  Ангеліни. – На твій крик й сусіди збіжаться.

Вона обережно опустилася на підлогу, намагаючись створювати якомога менше шуму. Проте там було не легше. Кольорові нитки, що періодично з'являлися в її полі зору, ніби проходили крізь неї жалом. Разом з цим у свідомість вривалися картини чужого життя. Чужа радість у вигляді феєрверків та чужий тягучий біль. Тіло судомило від тисячі відчуттів, так ніби цей світ вперто намагався їй довести, що вона тут зайва.