Розділ 34.

Перший подарунок отримала авансом спозаранку за двадцять чотири години до свого тридцятого дня народження. І було то літо посеред осені. Сонце ніжно тепле. Вітер ледь відчутний та тихий. Небо блакитне та чисте. Аврора здорова та зі мною. Мій світ у його найкращій варіації. Особистий рай для бунтівного янгола.

Йшла, міцно тримаючи доньку за руку. Відчуття, що можу її втратити й досі смикалось на дні свідомості. Або я її, або вона мене. Цей світ любить подібні сюрпризи. Але тим дорожчі стають хвилини проведені разом.

Ми трохи поблукали лісом, перетнули саморобну кладку через озеро й опинилися біля старенької перекошеної хатини. На перший погляд, вона здавалася покинутою. Та насправді в ній і досі щоранку вмикався електрочайник, а до запаху запліснявілих стін підмішувався запах свіжозмеленої кави. Як казав сам дід Сашко, власник будинку: «я занадто бідний аби пити дешеву каву».

Прочинили скрипучу хвіртку та увійшли на подвір'я. З-за будинку вчувався гуркіт колод та стукіт сокири. Турбувати дідуся не стали. Все одно прийшли не до нього. Аврора сильніше притисла до грудей пакунок з цукерками та собачими смаколиками. Обійшовши сарай, курник та привітавшись з місцевим Шариком, ми дісталися того, що раніше було садком. Серед не надто старих яблунь та слив квітли айстри, чорнобривці та могили.

Ідея власного бізнес-проекту прийшла до дідуся Сашка в день коли він поховав дружину, п'ять років тому. Не маючи коштів підмазати кому треба, дідусь був змушений поховати бабу Маню на іншому кінці міста, на старому, порослому бур'янами кладовищі. Ходити туди хворими ногами дідусь не міг, а звичка вранці пити каву з дружиною зосталася. Тож він зробив могилу прямісінько між клумб, які вона колись сама ж і заклала. В неглибоку яму скидав її одяг, присипав землею, обклав камінням, яке чесно поночі тягав з будівництва нового заможного сусіда. І на пенсію замовив пам'ятник на якому й до тепер красується зображення бабусі з новеньким електрочайником в руках.  Наступною купою каміння обабіч клумби чорнобривців стала могила собаки того ж таки заможного сусіда. І коштувала така незвичайна послуга не дорого: триста гривен за місце та похорон і по шістсот гривен щороку за догляд і можливість відвідування.

Серед рудих та жовтих хризантем була й моя купка каміння. Пам'ятник установили лиш учора. Саме на нього ми й прийшли подивитися. Невеличка прямокутна та гладенька плита на якій вирізьблено зображення Апельсинки з висолопленим язиком. Цю фотографію я зробила минулого року, коли вона ганялася за сусідським котом. Сніжку ми встигли сфотографувати лиш раз, зображення вийшло неякісним. Проте художник, щоб в нього руки не боліли, все підправив. А от Волоханя взагалі малювали зі словесного опису. Під кличками та датами був глибокий темний напис "Ні одна відьма не пройде. Вічна пам'ять нічному дозору".

Аврора поклала на каміння цукерки та смаколики. Трохи побалакала зі Сніжкою. Поцікавилась чи гарне в неї тут сусідство і чи не дістає її он та такса з могили між чорнобривців. Я стояла під яблунею й відганяла від себе думку, що варто зробити тут могилу для Мирослава, аби було куди до нього в гості приходити. Може б це поставило крапку у нашій з ним долі.

– Авроро, онучко, – почувся голос діда Сашка, – а ти із собою сестру привела? Ну що ж красна дівко. Нумо знайомитися.

– Ви що дідусю зір встигли втратити? Це ж моя мама! – відповіла Аврора. – День добрий.

– Доброго дня Олександре Васильовичу, – привіталася. – Я лиш волосся розпустила, а Ви мене не впізнали?

– А ще схудла, причепурилась. Люди з віком трухлявіють, а ти, мабуть, не людина.

– Звісно, – підхопила Аврора, – моя мама янгол! Бачите в неї на сукні пір'ячко.

Дід зі справжнім інтересом роздивлявся наші з донькою сукні. Вони були однакові. Чорні з велетенськими білими пір'їнами. З широченними рукавами та нерівним клаптикоподібним поділом трохи нижче колін. Образ доповнювали високі осінні чоботи. Чесно кажучи, занадто теплі, але інших не було. На плечі я накинула сіру плетену жилетку собі та рожеву вітровочку донці. А розпущене, закручене на кінцях волосся то ідея Марини. Я планувала одну косу собі та дві Аврорі. Але вона розкритикувала таку зачіску як не святкову.

– А що дівчата вип'єте зі старим пердуном кави? – підморгнув дід Сашко.

– Не такий Ви вже й старий, як прикидаєтесь, – відповіла я, й непомітно смикнула кілька ниточок, хай в діда ноги не болять так сильно.

Не так давно помітила, що зв'язок з деякими людьми пагубно впливає на здоров'я. Рвати зв'язки я ще не ризикую. Мені вистачило попередніх експериментів. Але трохи стоншити, поскубти ворсинку і людині стає легше жити. Я цю теорію ще маю перевірити на літніх сусідах. А тоді вже зайнятися Антоном Семигіним. Не гоже щоб місцевий герой віку в інвалідному візку доживав.

– Я таке не п'ю, – скривилася Аврора.

– Пробачте, але ми вже підемо. Нас гості чекають.

– І багато, – почала зливати інформацію Аврора. – Ми святкуємо мамин день народження. Він взагалі завтра, але завтра понеділок і всі підуть на роботу, то ми святкуємо сьогодні.

Просто завтра можу померти, а сьогодні я ще жива. Та такого  дідусеві ж не скажеш.

Вийшовши з лісу, додому ми не поспішали. Йшли повільно, насолоджуючись погодою та спілкуванням. Аврора сміялася та махала рукою щоразу як над нами пролітав квадрокоптер. Приходити на свято команда «Сенсація таємничого міста» відмовилася. Але трималася поблизу. Не уявляю, що буду робити якщо доведеться помирати на камеру.