Розділ 29.

Артем здогадався куди поділися діти аж занадто швидко. І приїхав до пекарні задовго до Симаргла. Та на дверях вже висіла табличка "зачинено", а крізь скло було видно лиш Юлю, що впихала залишки випічки в поліетиленовий пакет.

Артем хижим звіром побродив вздовж скляних стін пекарні, та вгледіти щось було важко. Коридорчик, що вів на кухню був захаращений картонними коробками та перекритий відчиненими дверима до туалету. По кухні бродила незнайома йому жінка, яку й не роздивишся до пуття крізь стулки дверей.

Та було те чого Ангеліна з Анею не врахували. Артем відчув запах дітей. Вони або там, думав, або були там нещодавно. Він неодмінно дізнається куди вони поділися. А було й те про що здогадалася Ангеліна -  Артем був вовкулакою. Тож створена нею перепона таки гальмувала його агресивні спроби увійти.

– Гей! – гепнув Артем по скляних дверях, що одразу дали тріщину. – Ви чого це зачинені? Лиш пів на дев'яту!

Юля, руки якої тремтіли, боязко підняла папірець з написом "Пробачте. Технічна несправність".

– Я що схожий на дурня? – звірів Артем. – Ану, відчиняй! Треба поговорити.

Юля знову підняла папірець з вибаченням. Артем і радий би винести ті двері. Та рухатися трохи важкувато.

– Відчини, я тобі сказав!

Тієї ж миті в пекарні згасло світло. А тоді й вуличні ліхтарі очі позакривали. Наступними вмерли вікна багатоповерхівок, котрі щільним кільцем оточували пекарню.

– Технічна несправність, твою на ліво, – вилаявся Артем.

– Вам допомогти? – почув він з заду жіночий голос.

– Собі допоможи. Йди куди йшла.

– А може я все ж допоможу? Сторона опонента побажала зберегти вам життя та здоров'я. Ваші діти очікують на вас…на колишнього вас… яким ви були до того дивного підробітку в приміщенні відділку поліції.

– Ти хто така? – Артем зробив крок в напрямку невідомої співрозмовниці.

Його очі вже звикли до темряви й тепер чудово бачили жіночий силует.

– Я Тінь, – відповіла співрозмовниця, – тінь твоєю любові до дружини та дітей.

– Що ти верзеш, прибацана якась.

Артем повернувся до дверей пекарні в намірі таки вибити скло, яке заважало йому увійти. Проте одразу ж відчув сильний біль у ногах. Так ніби з нього тягнули жили. На якусь мить це вибило його з рівноваги, він осів на асфальт. Та наступної миті відновив самоконтроль й  підвівся в подобі звіра. І його зовсім не хвилював зіпсований одяг, що рвався в місцях де м'язи збільшувалися, а кінцівки подовжувалися. Не хвилювало, що скажуть випадкові перехожі, якщо світло їх телефонів, якими вони підсвічують собі шлях, впаде на виставлену вперед нижню щелепу, вирячені очі  та покриту шерстю шкіру. А ще його не хвилювала вантажівка зі сміттям, що проїхав повз та зупинилася позаду пекарні.

Артем видав рик та кинувся на жіночий силует. Притиснувши незнайомку до асфальту, він збирався вдарити її по обличчю кігтистою лапою. Проте, бетонне покриття, ніби висловлюючи свій протест проти його дій, відштовхнуло жінку та Артема разом з нею. Відлетівши на кілька метрів, він швидко знов звівся на ноги, проте завмер на місці. Силует незнайомки змінився – відростив крила.

– Не один ти такий двоякий. Навіщо тобі діти? Зібрався забрати їх жити в ліс?

Залишки людської свідомості підказували Артему, що незнайомка з нього кепкує. А навіщо?

Артем, якого продовжували поглинати тваринні інстинкти, не міг навіть уявити, що в цей час відбувається в пекарні.

Аня розклала драбину, яку зазвичай використовували аби помити витяжку чи дістати щось з верхніх полиць підсобного приміщення. Відчинила на кухні вікно, що знаходилося майже під стелею й залізла на підвіконня. Спершу вона прийняла від Марини її дітей та передала їх Симарглу, що стояв на вулиці. Тоді допомогла Аврорі, Лесі та власним дітям вибратися з пекарні. А далі й сама протислася у вікно та сховалася серед будівельного сміття, яким був заповнений багажник вантажівки.

Юля піднялася по драбині й зачинила вікно. Сховала драбину в підсобне приміщення. Взяла дві свої спортивні сумки, з якими мала їхати у відпустку. Перехрестившись, вийшла у зал пекарні. Марина рушила за нею.

– Я не бачу Ангеліни, – прошепотіла вона.

– Я взагалі нічого не бачу, – відповіла їй Юля.

– Чуєш, – Марина взяла Юлю за руку, – Вантажівка від'їхала. Можемо вмикати ліхтарик на телефоні й виходити.

– А як він там? – боязко запитала Юля.

– Звісно він там. Мабуть, Ангеліні таки вдалося вмовити його на розмову… й вони сидять десь на лавочці.

– Аня пішла годину тому. Світло блимає увесь день. Дітей не бачила. Так пізно тільки чоловіки каву п'ють, – повторювала Юля легенду вигадану Ангеліною.

– Та не хвилюйся так, – підбадьорювала її Марина,. – Синці можна на програмі фотошопу замазати.

– А біль та програма теж стирає? – канючила Юля.

– Я жартую. Чого ти вирішила, що він тебе буде бити? Ти йому хто?

– Ніхто. Просто… ти не бачила спину Ані… а я бачила, коли вона перевдягалася. Певна воно дуже боліло. Не розумію, чому вона раніше не втекла в іншу країну. Навіщо намагатися домовитися з тим, хто розмовляє лиш кулаками?