Розділ 27.

Сон – це те чого мені хотілося найменше. Діяти – те чого хотілося найбільше. Проте все, що я зараз могла собі дозволити це чекати. Чекати й сподіватися.

Чомусь слова відьмочки-колеги про "ніяк" металевими скобами пристеплерилися до моєї свідомості. Слова Домініка Дірка про "доки живі – все можна виправити" здавалися банальщиною, що й на супер клей до реальності не клеїться.  Я чекала… доки Аврора прокинеться і нарешті скаже, що виспалася. Чекала в кабіні сміттєвоза. Від споглядання тремтіння її світлих війок відволіклася лиш раз, аби написати повідомлення пані Ніні, щоб та прикрила мене на роботі. Сміттєвоз повільно рухався попри відсутність водія за кермом. Мене це не обходило. Стукіт пакетів зі сміттям, що летіли у кузов теж не обходив. І лиш дві червоні ниточки, що йшли від Аврориного серця хоч якось тримали мене при свідомості. Вони одночасно дарували й надію, й відчай. Червона, гаряча з запахом осінніх яблук нитка не хотіла йти мені до рук. Так ніби заговорена триматися подалі саме від мене. Вгледіти її кінець – не вдавалося. А ідея залишити Аврору й іти вздовж нитки, здавалася божевільною. Можливо колись. Якщо встигну. Зрештою це єдине, що залишилося. Просто йти… йти й шукати. Адже за стільки років сам Мирослав ніде не знайшовся, ні в рідних краях, ні на чужині.

– Якщо це йому не нашкодить, – різонув по серцю внутрішній голос. – Ти вже втрутилася в життя своєї матері. Ти називала це допомогою, порятунком. А що вийшло? Вона стала жертвою твоєї вдаваної небайдужості до інших. Може ти нарешті припиниш? Дозволь людям жити так як вони хочуть! Дозволь їм плакати, страждати, вмирати. Їхнє життя – то їхній вибір. Ти, здається, сплутала янгола з Господом Богом. Та навіть він дав людям право вибирати. А ти чого його забрала? Ти хоча б раз запитала: "шановні, а ви хочете аби вас врятували, воно вам треба?". Ти зі своїм життям впоратися не можеш, супергерой доморощений. Курка ти общипана. Безголова мати одиначка. Он з ким зв'язалася. Незнайомого діда до доньки підпустила. Упиряку зубатого в душу дитині. Відьмам на слово повірила. Копай могилу, дурепа. Й сама туди лягай. Тобі тут не місце. Тебе тут не має бути. Ти чужорідне тіло в судинах земного серця.

– Ангеліно! – Симаргл ривком заскочив до кабіни. – Негайно втягніть крила! Що Ви задумали?

– Відлетіти, – чесно відповіла й витерла сльози. – Спілкування з упирем так собі насолода. Душа аж палає від самоцькування. Чули притчу про жабу й скорпіона? От я та жаба.

– Якщо я не помиляюся в тій притчі скорпіон теж загинув.

– Сподіваюся пан Дірк її не читав. Бо ще спробує втекти як я йому жало відривати буду.

– А як же домовленість про не напад?

– А як же обіцянка не кусатися? Я звісно не заперечую, що й сама добряче можу себе накрутити. Та аж такими метафорами сама до себе не розмовляю. Ту дурню хтось в мою голову вклав. Не може створіння народжене на землі вважати, що перед тим як когось врятувати, треба запитати дозволу. Це втрата дорогоцінного часу. Ну скажіть таку дурню лікарю реаніматологу чи бійцю МНС.

– Якщо Вас відпустило й політ відкладено, – було видно, що Симаргл не розділяє мого ентузіазму, – то я повернусь до збору сміття.

– А Вас відпустило? Біль минув?

– Ні.

– Тобто? – почала панікувати я.

– Ну… Окрім того, що я не маю людської душі, такої як у Аврори. Я ритуал з упирем для моєї користі ставив під сумнів ще до його початку. Та й як було помічено мною за увесь не малий час перебування на землі… біль для земних істот таке ж середовище існування як вода для риби. Тож… одним словом. Мені здається це не мине.

– Вам треба повісити на груди дешифратор аби фільтрував Вашу балаканину. Я заледве зрозуміла. Ви натякаєте, що просто старієте?

– Я не буду Вам розповідати яким способом отримав це тіло, бо він сильно розходиться з вашими поглядами про "не нашкодь і врятуй". Що, як на мене, в одному реченні стояти не можуть. Бо аби врятувати одну людину, інколи доводиться нашкодити іншій. І смію Вам нагадати, що відьми мають людську душу. І ваша звичка проводити їм дегустацію асфальту сильно розходиться з "не нашкодь". Та я б пояснив це вашою двоякою природою.

– Ви не туди звернули.

– Мені треба позбутися хворого тіла. От тільки предстати в істинній подобі перед Орисею я не можу. Не в її стані. Вона до останньої кісточки людина. При чому дуже далека від релігії, тому або правда або ніщо. В Боже провидіння вона не повірить.

– Нове тіло! Дістанемо!

– А привід? Того разу в мене було виправдання – Ви! Я шукав Вас і це б втихомирило Хранителя, якби я його тоді зустрів. А тепер?

– Діти?

– Яких не мало б бути? Я не знаю ставлення Хранителя до подібного. А як він візьметься шкодити?

– Давно треба було з ним познайомитися. Щось я не послідовна у своїх вчинках.

– Як і всі ми коли нам під ноги кидаються проблеми.

– Хай це буде нашим наступним завданням.

– Ви б спершу поспали.

– На тому світі висплюсь. Так у нас на землі кажуть.

Розмову було завершено. Симаргл повернувся до своїх обов'язків, я до спостереження за диханням Аврори.

Двічі відвідавши смітник, Симаргл таки привіз нас додому. І досить вчасно аби встигнути залагодити конфлікт між Мариною та бійцями МНС. Останні, здається мені, безрезультатно намагалися переконати "вогняну діву", що палити посеред подвір'я матрац є не лише проступком за який карають, а й створенням небезпечної ситуації для життя та здоров'я інших. У Марини було лиш одне виправдання, яке вона продовжувала повторювати "а що я зроблю як він не відпирається".