Розділ 26.

Співробітники центру почали звертати увагу на дивні звуки в стінах та запах сміттєзвалища, що поширився будівлею. Собаки охоронців, котрі вже кілька хвилин поводили себе тривожно, зненацька почали сильно гавкати в напрямку даху. Більшість персоналу повиходили на двір. Проте в густому тумані, котрий не розганяло світло вуличних ліхтарів, щось вгледіти було важко. І лиш коли нічну тишу розпоров звук  вантажівки, що від'їжджає, туман почав танути, а собаки заспокоюватися.

Симаргл не церемонячись припаркувався прямісінько біля воріт будинку молитви. Вийшов з машини, добряче гепнувши дверима. Хіба глухий не почув. Та живих душ ні за хвилину, ні за дві на горизонті не з'явилося. Лиш ліхтарі боязко почали миготіти, доки двоє з них, взагалі не згасли.

Спершу із сумки-бананки була звільнена Ангеліна.

– Не ображайтесь, друже, – вона набрала повні легені повітря з такою жадібністю, ніби давно його не коштувала, –  але в сумці прибирати треба.

Наступною до рук матері Симаргл передав Аврору, що, на подив Ангеліни, прокинулася й одразу почала розповідати які чудернацькі сни про велетнів та ліліпутів їй снилися.

– Що далі? – перервав Аврорин словесний потік Симаргл.

– Давайте цю відьму сюди, – відповіла Ангеліна.

Аврора з цікавістю почала вертіти головою, хоч її очі й почали знов злипатися, а ноги підкошуватися від утоми.

– Доню,- обійняла малу Ангеліна, – зараз ми сходимо до дуже хороших людей у який є для тебе ліки. Ти нічого не бійся, ліки не гіркі. Лиш, будь ласка, тримай очки закритими. Гаразд?

– А чому не можна дивитися? – засмучено запитала Аврора.

– Тому що це велика магічна таємниця, – відповіла Ангеліна змахнувши руками аби продемонструвати величину таємниці.

– Ой, мамо. Я ж не маленька, –  відмахнулася Аврора, – скажи краще, що ти підсіла на нетрадиційну медицину. Але як казала бабуся Неля, можна і лайна з'їсти, аби не боліло.

І доки дорослі здивовано кліпали, Аврора вже заплющила очі і нащось прикрила руками вуха. Ангеліна посадила доньку на куртку, що її Симаргл кинув на газон біля паркану. Тоді полізла до кабіни та дістала звідти здоровенні ножиці, котрі її покійна мати використовувала, щоб розділяти великі полотна тканини.

– Можна, – кивнула вона Симарглу.

Той одразу запхнув руку в сумку-бананку та діставши звідти Яніну, кинув на асфальт.

– Вечір добрий, –  схилилася над нею Ангеліна, – хотілося б сказати, що нічого особистого. Та все з точністю  до навпаки. Я поняття не маю, що станеться з тобою по завершенню ритуалу… та мені власне байдуже. Просто хотіла тебе попередити про вибір. Або не смикаєшся і, в разі як тебе ніяке трясця не вхопить, підеш на всі чотири сторони, забувши при цьому мою адресу… або пручаєшся і спершу я тобі вуха відріжу, а вже тоді волосся.

– Волосся? –  аж побіліла і без того бліда Яніна.

– Знаєш інший спосіб виправити те, що ти накоїла?

– Ні,- промямляла відьма, косячись на Симаргла, – та я того не хотіла, то не я… мені ж наказали…

Язик Яніну слухався погано, та вона дуже старалася аби слова звучали розбірливо.

– Запитаю ще раз, –  між матір'ю та тією, що скривдила її дитину було менш як три міліметрів відстані. – Знаєш інший спосіб виправити те, що ти накоїла?

– Ні, – розплакалась Яніна, сховавши обличчя в долонях.

– Ну то терпи, – холодно кинула Ангеліна й взялася скубти відьмі розкішне темне волосся.

– Не плануєте все зрізати? –  запитав Симаргл, коли Ангеліна зупинилася.

– Не певна, – розвела та руками, – а раптом з'явиться потреба запхнути  в полум'я всю голову, а вона лиса.

Почувши це, Яніна знепритомніла. Ангеліна приготувалася гепати у ворота. Хоча вона й гадки не мала як виглядає упир і як з ним домовитися… чи змусити, в крайньому разі. Проте, не встигла навіть руки підняти. Округу взяв у цупкий полон гуркіт дзвону. Якби в тому не вбачалась мелодія, склалося б враження, що то танки їдуть. Дзвін, подібно гуркоту військових машин, викликав тремтіння душі, близьке до панічного страху за своє життя.

Аврора проронила ледь чутний стогін і, не те знепритомніла, не те знов заснула. Ангеліна не могла перевірити, адже сама опинилася на колінах, обійнявши себе руками. Їй одночасно хотілося плакати й ховатися під ковдрою та розправити крила й… відірвати того дзвона на чому він там кріпиться. Й останнє бажання пересилило.

Ігноруючи пекучий біль в спині та відчуття теплих мокрих краплин на шкірі, Ангеліна піднялася на чотири метри над землею. Не так вже й високо для небесного створіння, проте досить аби перелетіти паркан. Бігла, петляючи між будівлями. Крила, що значно збільшилися з останнього разу коли їм давали волю, тепер волочили свої кінчики по землі. Діставшись до невеличкої башточки на вершечку якої кріпився дзвін, Ангеліна ледь стрималася аби не зруйнувати її. В ту мить вона була певна, що зможе.

Гуркіт дзвону продовжував трясти округу як музикант-аматор маракаси. Ангеліна не стільки за допомогою крил, скільки віри почала підійматися вгору, відштовхуючись однією рукою від стіни башти. Як тільки вона порівнялася із дзвоном, одразу перехопила руку того, хто лупив по ньому металевим молотом. Дзвін замовкнув не одразу. Тож розмовляти сенсу не було. Ангеліна використала цей час аби розгледіти горе-музиканта. І хоч їй в цьому допомагало лиш світло блідого місяця, та силует був настільки знайомим, що коли округа захлинулась тишею вона промовила.