Розділ 25.

Сонце вкладалося спати. Вантажівка, що вранці везла сміття на сміттєзвалище, наразі транспортувала двох неземних істот та одну земну дитину. Двоє були налаштовані рішуче. Дитина спала.

– Як просувається справа з оформлення документів? – прошепотіла Ангеліна Лиходій.

– Документи готові, – відповів Семен Пошта, що сидів за кермом, – дістанемо підписи й можна розпочинати фактичний переїзд.

– Думаєте, ми встигнемо?

– До вашого тридцятиліття? Мусимо. Я не певен, що Ваш план повернення з небес спрацює так швидко, як ви думаєте.

– Але ж Ви поклялися, Симаргле, – Ангеліна міцніше обійняла доньку, що калачиком спала на її руках.

– Я дотримаю слова. Якщо в день народження ваша душа повернеться на небо, я знов спущу її на землю. Аби пан Марк зміг приховати факт вашої смерті. В історії людства воскресіння явище рідкісне. Воно привертає увагу.

– Я ще йому не розповіла. Не знаю з чого почати.

– Почніть з початку й пришвидшуйтесь. Я не певен, що там на горі нам не почнуть заважати.

– Думаєте вони знають про наші наміри залишитися?

– Не певен. Можливо, наше життя вже привернуло увагу Хранителя й він доповів нагору, а можливо й ні. Місцеві нелюди теж добре псують нерви Хранителю, можливо, він займається ними.

На деякий час запала мовчанка.

– Я так і не придумала як пояснити звідки у Марини візьмуться  гроші, щоб купити мій будинок,- порушила тишу Ангеліна.

– А Ви попросіть, щоб Домінік Дірк їй допоміг. Це вже точно ні в кого не викличе підозри.

– Я вже бачу цей репортаж, – покачала головою Ангеліна. – Трагічна смерть багатодітного батька від здичавілих бродячих собак. Молода вдова залишилась одна з трьома дітками у будинку, що потребує ремонту. Але відомий на все місто меценат зголосився дати грошей та відремонтувати будинок.

– Ви ніби уривок з фантастичного роману процитували. Що не так?

– А те, що після того, як ми, м'яко кажучи, поексплуатуємо його колегу, він буде нас сторонитися – це мінімум, а максимум – покаже зуби. Буквально.

– Пам'ятаєте я розповідав Вам, що всі вони були народжені людьми?

– Ви зараз знов запропонуєте варіант з трьох літровою банкою? – покачала головою Ангеліна. – Як Ваш колега?

– Дякую. Вже одужав, але за кермо сідати боїться. Та я не про це. Народжені людьми, дуже прив'язані до цього світу й тих соціальних зв'язків, що вони утворили. Не думаю, що він почне шкодити відкрито.

– Гаразд. Ми це перевіримо потім. А зараз давайте ще раз повторимо. Аби наші версії сходились. Отже, Ви мій старший брат по батькові.

– Якщо Ви не проти.

– Ваш вовкулака… до речі як його звуть?

– Гліб.

– Гліб познайомився з Орисею через Вас. Вони одружилися тихенько, бо їх бентежив вік,  людська думка, а ще Орисина вагітність.

– Це на випадок, якщо хтось колись запитає. Ще б Орисі це якось пояснити. Раптом я сам з небес не повернусь…

– У небесних посланців все інакше, – процитувала Ангеліна слова синього колеги Симаргла.

– А ще у них нічого не болить.

– Ми це виправимо. Цієї ж ночі.

– Якщо вийде.

– Вийде. Вам би більше впевненості. От ви навіть висловлюватися стали чіткіше. Тільки б прибрати це ваше "я не впевнений". От давайте для впевненості все повторимо чітко і ясно. Гліб подарував дружині будинок. Вона його продала й купила собі квартиру. Ви вже знайшли покупця?

– Нотаріус сказав, що сам купить, якщо я ціну не гнутиму по факту. А на паперах він все владнає.

– І де ви його знайшли?

– Цю гнилу душу? Вгледів. Підміняв колегу якось, а він нас підстеріг вранці й почав сваритися, що бродячі пси пакети рвуть, а ми за ними не збираємо. Я на своєму маршруті збираю, а от решта таки цього не робить.

– Думаєте він й мені з будинком допоможе?

– Він не допомагає. Він надає послуги… за чималі гроші. Та якби не було його, довилося б продавати квартиру Орисі. То не проблема докласти й купити щось краще. Але ж ви знаєте людей. Почнуть цікавитися звідки вона гроші взяла. Не в її стані так нервувати. Якби ж час не підганяв.

– Пробачте.

– То не ваша вина. То в мене лапи криві. Я мав втримати Вашу душу.

– А вам не здається, що Вам хтось допоміг мене загубити?

– Тепер це вже не має значення.

– Має. Я вдячна вам обом за те, що я загубилася, – Ангеліна схилилася й поцілувала доньку.

– Татусю, – промуркотіла Аврора й обійняла матір у відповідь.

Дві яскраво червоні нитки, що кріпилися до її серця затремтіли. Ангеліна схвильовано ойкнула. Раніше їй не вдавалося чітко побачити нитки долі Аврори. Вона обережно торкнулася однієї нитки і її власне серце затремтіло. Торкнулася іншої  й зрозуміла, що по той бік нитка приєднана до живого серця.