Розділ 22.

Очі Жанночки мало не вивалилися з орбіт, коли вона зрозуміла, що пані Галя таки впаде на неї. Жанночка виставила вперед руки, мабуть, попрощалася з багатостраждальними переламаними нігтиками та закрила очі. А там як Бог дасть, мабуть, подумала вона. Оце і є твій характер, подумала я. Нема, щоб відмовитися, відійти, втекти, якщо тобі так страшно. Але ж ні. Ти просто закриваєш очі.

Пані Галя, виконуючи команду Баранова, розслабилася й впала назад, де її страхувала Жанночка. Багатостраждальні нігтики встромилися в спину пані Галі, та "товстий шар життєвого досвіду" не дозволив багатодітній матері те відчути.

– Ви молодці, – похвалив учасників тренінгу Баранов.

– Ще й які молодці, – прошепотіла я, сидячи на дивані султанчиком.

Теоретично, тепер учасники тренінгу мали б відновити свою здатність довіряти оточуючим. Та, як на мене, Жанночка була готова повернутися до Жорика з його «періодично несильними стусанами», зате «регулярно приємними подарунками» аби лиш не контактувати з пані Галею та її «курчатками», не жити в «казармі для знедолених жіночок» та не приймати душ під пильним наглядом «старшого півника пані Галі». Та й пані Галя за хвилин десять почне збирати клунки, згадавши, що сильно питущого Івана можна замінити на несильно  заробляючого Василя із сусідньої вулиці. Бо ж гроші на дітей все одно держава дасть, а як не вистачить, то пані Галя ще «курчаток» народить. У цій ситуації Катя, що робила смачнюче латте, була сприйнята як рятівниця та втілення емпатії, а я зі своїм «вам треба стати самостійною та незалежною» як «зла жіночка, що заздрить».  І як тут, скажіть, одягати плащ супергероя, як ті, кого ти хочеш врятувати, періодично задоволені своїм життям. А коли не задоволені, то все одно лікувати рану не хочуть, їм достатньо аби вкололи знеболювальне.

Я продовжила сидіти на дивані, граючись у «світлофор». От зараз бачу всі білі нитки присутніх, а тепер тільки червоні, далі тільки чорні. Зараз торкаюся чорних, і Жанночка виказує своє «фе» пані Галі за зіпсований «вранішній ритуал розчісування пір’ячка». Торкаюся червоних і Марк до непристойності міцно обіймає Катю. Я від них усіх на відстані мінімум трьох метрів, а той п’яти. Але тепер ця дистанція для мене не суттєва. Та чи є від цього користь?

Мій телефон тихенько завібрував. Це задовбаний мною Максимчик скинув сімдесят восьме селфі зі своїм, а колись моїм, цуциком пекінесиком, якого він назвав супер оригінально – Макс. Під фото була стандартна фраза «живі, здорові, їмо за двох, кожен» і смайлик. Згодом прийшла інформація від товариша Марка, якого той добряче потряс, згадавши всі борги юності. Горе поліцейський прислав відомості з біографії лейтенанта Гончого. Та найактивнішою з мого оточення, на мій подив, виявилася колега Діана, котра не полінилася прогулятися Інтернетом та обласною бібліотекою аби знайти легенди і повір'я про Лестригона. От тепер всі пазли витягнуті з коробки, залишилося лиш скласти з них картину. Та як це зробити, коли ти не пам’ятаєш навіщо це тобі? І часу згадати немає!  Як сказав синій колега Симаргла: "тілу майже тридцять років".

Коли тренінг скінчився, половина учасників обпилися Катіною кавою та пішли в кімнату дивитися серіал. Інші у супроводі Баранова подалися додому. Я все ще сиділа на дивані та тримала в руках вже холодне латте.

– Ви збираєтеся заводити дітей? – запитала у Каті так раптово, що та поперхнулася печивом.

– А ти хочеш свічку потримати? – спробував перевести все в жарт Марк.

– Ні, – посміхнулася, – хочу вам парочку підкинути.

– Ну, хіба вони вже дорослі й самі заробляють, – посміхнувся у відповідь Марк.

– Ну, не те щоб геть заробляють. Та раптом знадобляться гроші, Аврорі поривався допомогти сам Домінік Дірк.

– Ти хочеш кудись поїхати? – з незначним хвилюванням в голосі запитала Катя.

– Ну… не те щоб хочу… та раптом доведеться…

– Домовились, – Марк відсьорбнув кави, дивлячись при цьому в протилежну стіну, – тільки залиш детальну інструкцію та схему-малюнок  "кнопка відбій Аврори".

– Дякую, –  відповіла й звеліла всім йти спати.

Оскільки цього разу з нами чергувала Катя, я дозволила собі залишити «наш підвальчик» раніше. Мене підібрав перший вранішній трамвай й повіз додому. За відсутності інших пасажирів увесь дармовий трамвайний WIFI належав лиш мені. Я стала прокручувати стрічку новин у фейсбуці. Життя знайомих та незнайомих мені людей за вчора… місяць тому… позаторік… пробігало перед очима, залишаючи по собі невловиме відчуття… небезпеки.

Замерзла, обхопила себе руками та зігрітися не змогла. За мить моїх пальців торкнулося щось м'яке та тепле. Поглянула… матерія цього світу… ну привіт. Срібні ниточки почали сплітатися, утворивши цупку ковдру. Я замоталася в неї, сховавши навіть ніс. В голові думки та десятки флешбеків взялися водити хоровод. Більша частина з них була про батька Аврори.

– Жінко, – лунав його голос в моїй голові, – ти спершу визначся яке дерево тобі заважає, а тоді я вже вирішу сокиру мені брати чи бульдозер замовляти.

Пам'ятаю так ми починали розчищати територію, перед тим як закласти сад.

– Якби ти знала, що збираєшся саджати, я б знав як глибоко маю копати. А як копати під усе одразу, то ми тут застрянемо надовго.

– На довго не можна, – відповіла власним спогадам, – тілу скоро тридцять. А більше тридцяти не можна, бо… Бо що? Хранитель проти! Хто такий Хранитель? Або що таке Хранитель? Сьогодні ж після роботи я його знайду!