Розділ 21.

Коли годинник на кухні Ангеліни Лиходій показав о пів на дванадцяту ночі, неподалік її паркану зупинилася Міцубісі. З машини вийшла жінка у супроводі двох поліцейських.

– Ви певні, що далі варто йти самій? – в котре запитав Антон Семигін.

– Та певна, – вкотре відповіла жінка, – гуркіт машини розбудить собак, а ті в свою чергу бабусю. А так я тихенько прошмигну, ніхто й не помітить. Не варто хвилюватися. Тут лиш чотири будинки і я вдома.

– Тоді бувайте, Яніно, – попрощався Семигін, – раптом що мій телефон у вас є.

– І я зате дуже вдячна, Антоне, – посміхнулась жінка.

Та варто було полісменові повернутися до машини, як посмішка сповзла з її обличчя як краплини дощу по склі.

– Як ти з ним працюєш? – прошепотіла вона на вушко Лестригону, що не поспішав повертатися до машини,- Він такий солодкий, аж приторний.

– Супергерой нашого часу, – хмикнув Лестригон, – таких зазвичай зносить уламками від збитого ним корабля ворогів.

– Ти про що? – незрозуміла Яніна.

– Не важливо. Книжку одну нещодавно прочитав. Про долю супергероїв.

– Я краще піду.

– Яніно, – Лестригон упіймав жінку за комір, – диви адреси не переплутай, відьмо. Район тут неспокійний. Не цапайся ні з ким. Тим паче з нею.

– А що в ній такого? Хоч можеш і не розповідати. Сама побачу. Головне не забудь за пів години мене забрати.

– На склероз не хворію, – огризнувся Лестригон і вклав до рук жінки дволітрову пластикову пляшку з водою.

Яніна дочекалася доки Міцубісі від'їде та стала навпроти паркану Ангеліни Лиходій. Уважно прочитала табличку на будинку, благо на неї падало світло ліхтаря. Таким чином впевнилася, що адресу не переплутала й приступила до виконання покладеного на неї завдання.

Яніну окриляла виказана їй честь, тож наразі вона відчувала себе мало не всемогутньою. Та вже за хвилину їй довелось переконатися, що це не так. Собака, що почав гавкати за сусіднім парканом, відволік від ритуалу, й звів нанівець всі починання.

– От дідько, – вилаялась Яніна й жбурнула в собаку жмут пожовклої трави, – спи.

Пес замовк й розпластався біля власної хвіртки здоровенною чорно-білою плямою, котра почала хропіти.

Яніна дістала з коробки нового сірника, підпалила його й почала читати заговір.

За дві хвилини її відволік мокрий ніс, що тикався в сідниці.

– Фу, – шикнула.

– Уууу.

– Фе, – поморщилась відьма, – вовкулака… у футболці? Яка гидота. Ти, що про конспірацію не чув? Відчепись від мене, я не твоя дружина. Ану геть. В тебе, що весь розум разом із шерстю випав?

Вовкулака продовжив обнюхувати сідниці Яніни якби вона не крутилася.

– Збоченець, – розізлилась вона, – спи.

Вовкулака затих й розпластався на асфальті. Яніна аж пальці подерла доки скубала траву, якою присипала хвостатого порушника спокою. А тоді ще й кілька разів пнула під ребра.

– Район тут неспокійний, кажеш, – бубніла собі під ніс, – то варто було залишитися й вартувати. Ледащо, двороге.

Нарешті Яніна втретє запалила сірник й таки закінчила читати заговір.

–… вогнем мого бажання хай спалахне порох вашої душі, – вона дмухнула на сірник, – полум’я життя предстань перед мої очі!

Щойно сірник погас Яніна побачила як на фоні будинку загоряються три маленьких вогники. І краса їх затьмарювала всі відомі дива цього світу. Помилувавшись трохи, вона нарешті згадала навіщо прийшла. Зняла кришечку з пляшки й почала заливати вогники водою. Ті у відповідь шипіли, іскрили, але не згасали. Вода скінчилась, але вогники й досі випромінювали помітне світло.

Яніну трохи повело від напруги й розчарування. Вона вирвала жмут трави й пожбурила за паркан.

– Ану згасніть!

– Фас! – почулося збоку.

Яніну буквально знесло від хвилі собак, що на неї накинулися. Заледве прийшовши до тями, вона розгледіла, що тварин лише дві. Малий рудий пекінес, що гриз її черевик та якесь кудлате опудало, що лягало їй на груди. Зібравшись з силами вона скинула з себе опудало. А рудого пожбурила ногою об паркан. Та одразу після цього їй у волосся вчепилось інше лихо, й потягло Яніну в коло світла від вуличного ліхтаря.

– Що ти зробила? – допитувалась  незнайома жінка, таскаючи Яніну за волосся.

– Відчепись! – дряпалась вона, намагаючись увірвати жмут трави та пожбурити в жінку.

Нарешті їй це вдалося. Та ефекту від подібного ритуалу не було ніякого, а от на агресію незнайомку вона спровокувала.

– Травички захотілося? – гаркнула незнайомка й притисла обличчя Яніни до бетонного фундаменту паркану, який поріс травою.

Яніна звіріла від болю подертої шкіри та здавалося в руках незнайомки її сила була не більше ніж легендою.

– Зізнавайся, відьма триклята, що ти зробила?!

– Йди до біса!

– Разом з тобою!