Розділ 19.

– Семен Поштар, – вклонився Симаргл жінці най ім'я Неля, – відтепер ваш відданий друг.

Неля засміялася й подала Симарглові руку, аби той її поцілував.

– А вам подобається моя бабуся? – одразу поцікавилася Аврора.

– Звісно. Як така файна пані може не подобатися.

– А я вам подобаюсь?

– Як може не подобатися така красива дівчинка.

– О! То може ви станете моїм дідусем?

– Ну як…

– В іншому житті, – втрутилася мама Аврори.

– А довго чикати, доки те інше життя настане? – запитала дівчинка у мами.

– Ну, як дракони почнуть літати в небі, тоді й настане, – відповіла жінка, – а зараз всі хутко до машини.

Сміттєвоз, що сьогодні виконував роль квітовоза, швидко залишив місто та помчав до приватного психоневрологічного центру «Обійми». Його малолітня пасажирка гомоніла без упину, ризикуючи перетворити свою матір на пацієнтку того самого центру.

– А ще Сніжка дуже слухняна, – хвасталася дівчинка, – і супер смілива. Вона нікого не боїться, навіть драконів. То я, мабуть, залишу її собі.

– Ну, тоді я переїжджаю до дяді Семена, – сказала мама дівчинки. – Візьмете мене?

– Будь-яке ваше бажання, – відповів водій, посміхаючись.

У нього сьогодні був неабиякий настрій. Бо два дні тому він таки запхав душу напарника в трьох літрову банку, й сховав у погребі. Бідолашному власнику сміттєвоза те звісно відгукнеться інсультом та комою. А їх начальнику серцевим нападом. Проте Симаргл запевнив керівництво, що на збір сміття це аж ніяк не вплине. А напарник через тиждень бігатиме. Головне вірити в дива.

Вантажівка в'їхала у завжди відчинені ворота й одразу привернула увагу охорони. Та Симаргл хвацько дістав папірець-відмикайку й хлопці у спец одязі погодилися провести гостей в потрібну палату.

– Анастасії Афанасіївни немає, – повідомила дівчина на рецепції. – Але нас попередили про ваш візит. Проте, мені треба записати імена тих, хто з вами прийшов.

Мама дівчинки й Симаргл переглянулися, вирішуючи чи то є доречним. Аврора, що вже встигла вилізти на стілець і перехилитися через рецепцію, з радістю продиктувала своє ім'я.

– Записуйте, – командувала вона, – другокласниця Аврора Мирославівна Земна. Вісім років. Живу…

– Досить, – мама зняла її зі стільця, – решта інформації тітоньці ні до чого. Ліна Андріївна Земна.

Трійця піднялася на третій поверх, де Аврору залишили з черговою медсестрою. Ангеліна та Симаргл увійшли до палати. Там, сидячи на підлозі в одних трусах, домовласник Симаргла гриз ніжку ліжка. Те, що вона металева йому не заважало.

– Що ви бачите? – запитав Симаргл.

– Що бідолашному собаці треба купити нову білизну.

– Дарма ви так. Вовкулаки не мають нічого спільно з собаками. Навіть з їх найжорстокішими версіями. Це бідолашні створіння, душі яких горять, перетворюючись на порох, що отруює їх самих. І цей біль провокує не аби яку агресію.

– Пояснення як з енциклопедії. І тому нічогісінько не зрозуміло. Але нехай. Я бачу, що майже всі його зв’язки з цим світом розірвані. Але зв'язок з вами міцний та свіженький, я б сказала. Враховуючи в якому стані решта ниток, – Ангеліна раптом замовкла, а тоді випалила дивлячись співрозмовнику в очі. – Скажіть, Симаргле, а коли до мене повернеться пам'ять?

– Якщо не знайдемо шкарлупу, то, мабуть, аж тоді як ви повернетесь на небеса.

– Тобто… помру?

– Ні. Повернетесь додому, зі мною. Я віднесу вашу душу назад на небеса.

– А тіло?

– Ймовірно, не впевнений. Але тіло має земне походження, й мабуть…

– Тобто ви хочете, щоб я померла? Гаразд, поки закриємо цю тему.

– Я не хочу, щоб ви померли, – чогось розізлився Симаргл, – звісно я не хочу, щоб маленька Аврора втратила матір, а прекрасна Неля доньку. Але вас тут не має бути. Коли випадуть всі чорні пір'їнки, то вас тут не має бути.

– От цю версію я чую вперше, – Ангеліна всілася на ліжко й склала руки на грудях, – можна детальніше.

– Я знаю лиш те, що ви мені сказали, перед тим як ми залишили небеса.

– І що ж я вам сказала?

– Що коли ваші крила стануть сірими, ви повернетесь додому й вже звідти продовжите свої діяння.

– І яким чином крила мають змінити колір? Їх треба випрати? Чи мені полиняти?

– Як це працює, знаєте лише ви. Але не пам’ятаєте. Я мав вас віднести за вісімнадцять років до початку Великої Вітчизняної війни. Ви б народилися в сім'ї хірурга й стали медсестрою. Ви планували піти на фронт… Але, якби ваша душа й досі була в шкарлупі, так ніби між душею та тілом був бар’єр, то ви б, ймовірно, я не певен, не мали б ниток зв’язку з іншими людьми. Ви б їх взагалі не мали, бо у вас від миті появи їх немає.

– Чого ви так упевнені, що вони в мене зараз є? Ви ж не бачите ниток долі.

– Зате я бачу Аврору, Нелю та інших. Вам таки доведеться порвати ті нитки.