Розділ 18.

Перше вересня традиційно видався теплим та сонячним днем. Мама Неля після новин, що я звільняюся з пекарні ніби з магічного джерела стала черпати енергію. Навіть сьогодні все поривалася піти з нами до школи. Та простояти кілька годин під стінами, мені здавалося не вдалою ідеєю.

– Цуцики! – скомандувала Аврора. – У вас спец завдання! Стерегти бабусю, щоб вона нікуди не ходила. Якщо зрозуміли, то скажіть гав.

– Гав! – пискнула Сніжка, що, здається, єдина слухала Аврору, решта просто повзали по підлозі.

Доньку аж розпирало від щастя, що нарешті можна хоч кудись сходити. Вона йшла, освітлюючи шлях посмішкою. Тягнула здоровецький букет, що ми його зліпили з квітів поскубаних на власному городі. Я йшла, тримаючи спину рівно. Нарешті в мене нічого не боліло. Спасибі знеболювальному, що його мені вколола мама. І спасибі пані Ніні, що його дістала.

На моє здивування, слідів нявок ніде не було видно. Не те бездоглядні діти скінчилися, не те дідусь Чугайстер їм популяцію покосив. А може Лариса Григорівна хвости попідкручувала. У всякому випадку, на одну проблему менше. Принаймні сьогодні.

Попереду нас шли школярі й дехто з них уже тягнув із собою ранці. В основному це були першокласники, яким вони звісно сьогодні геть не знадобляться, але ж то традиція тягнути всі новенькі канцтовари, що батьки купили. Ми йшли до другого класу, тож обмежилися сумочкою та схованим в ній здоровецьким пакетом, на випадок якщо видадуть підручники.

Відчуваючи легку паніку, я шукала в натовпі Микитку. Та синього ранця на колесищах ніде не було видно. Мабуть, розмова з Ларисою Григорівною мене не мине й Микиткою не обмежиться. Проте, не сьогодні.

Дійшовши до перехрестя, на півдорозі до школи, Аврора почала смикати мене за рукав.

– Мам, диви, диви, хто йде.

– Якщо ти уточниш куди дивитися, то я побачу.

– Та он. Рожева коляска. То Леся! З батьками.

Повернувши голову та знайшовши поглядом вицвівшу рожеву дитячу коляску, нарешті побачила усю родину доньчиної однокласниці Лесі. Маму впізнала. Що торік, що сьогодні вона виглядала як ведуча актриса фільму про голодомор. І це було геть не смішно, зважаючи, що і Леся, і її молодший братик з сестричкою виглядали так само. На відміну від їхнього батька.

– Леся казала, – прошепотіла донька, – папа Сергій знов ніде не працює. Мамо. Може ти візьмеш його до себе на роботу? А то в них же геть немає грошей.

– На жаль, сонечко, треба мати певний диплом, щоб працювати в мене на роботі.

– Мда. Леся казала, він ніде не вчився, бо йому лінь. А на неї увесь час кричить, що б не здумала принести двійку. То може ми візьмемо Лесю до нас жити? У нас же є гроші.

– Авроро. Все не так просто.

– Вітаю, – мама Лесі, Марина привітно помахала нам рукою.

– Доброго дня, – відповіла я.

– Який у тебе букет, – вразилась Леся й почала обіймати квіти.

– А в тебе чого нема? – поцікавилась донька.

– Квіти дуже дорогі, – трохи зніяковіла Марина.

– А ми самі вирощуємо. Точніше бабуся Неля. Правда зараз там майже скрізь бур’яни, але колись…

– А в нас нема де вирощувати, – обізвався Сергій, – та корова продала пів будинку разом з землею, а нам залишила лиш два метри, щоб хвіртку поставити.

– У вас була корова? Справжня? – вразилась Аврора.

– То він про мою бабусю, – прошепотіла їй на вушко Леся.

 Так прошепотіла, що аж всі почули. Марина ще більше зніяковіла.

– Моя мати переїхала жити до своєї сестри й подарувала мені частину будинку.

– Що ти назвала будинком? Конура на дві кімнати. Стара корова. Поклала гроші в банк й обжирається на відсотки. Скоро лусне!

– Пробачте, а де ваше житло? – не втрималась я, – житло ваших батьків?

– А ти в оцієї запитай, – пхнув він Марину під ребра. – Понароджувала. Казала, що держава все оплатить. А вони якісь копійки в мордяку кинули і все. А оці увесь час ниють, що їсти хочуть, от і пішла моя квартира їм на харчі.

Я чомусь уявила Лесю  й молодших дітей, що гризуть шпалери та лижуть краплини дощу на склі відчинених вікон.

– Мамо,- смикала мене Аврора, – давай букет навпіл поділимо.

– Якщо Лесині батьки не проти, – без особливого бажання погодилась я.

– Ми не проти, – посміхнулася Марина.

– Знайшла чим ділитися, – фиркнув Сергій, – що держслужбовцям так мало платять, що ти адекватних квітів не купила? Ще зганьбимося таким бур’яном. Леська відійди від того віника.

– Але тату, – пискнула Леся.

– Відійди, бо як…, – він скривив таку гримасу, що аж мені стало лячно.

А я так хотіла провести цей день без ниток. Ну гаразд тату Сергію, подивімося, що ти за один.

– Ходімо, бо спізнимось, – завершила я неприємну розмову й потягла Аврору вперед. Родина Лесі пішла слідом.

Коли дісталися школи, відпустила доньку до однокласників, а сама сховалася серед натовпу батьків. Закрила очі, зосередилась та сильно захотіла побачити саме нитки батька Лесі. Розплющивши, навіть не здивувалася.  Його єдина блискуча нитка, що тягнулася догори була як посічене ламке волосся. Кольорові нитки, що розповзлися врізнобіч нагадували латану перелатану ковдру. А темних тонких ниток було так багато, що й не порахувати. З них сипався порох, з яким я, на щастя, знала що робити. А от смола, що повзла з-під землі викликала в мене тиху паніку.