Розділ 17.

Підвелася на поклик будильника лиш для того аби зателефонувати на роботу й відпроситися. Всередині зародився зубатий черв'ячок на ймення "твоє життя котиться в невідомому напряму з величезною швидкістю". Якщо так піде й надалі, мене звільнять. Мама помре через відсутність ліків, Аврору заберуть соціальні служби.  Мені тільки й залишиться, що віддатися Симарглові, хай несе куди там треба. Та щоранкове смс підтримки від Тетяни прилетіло якраз вчасно аби висмикнути мене з болота в яке я безперешкодно занурювалася.

"Перевтома найгірший співрозмовник. Він кричить так голосно, що заглушає здоровий глузд, логіку та підштовхує до прірви відчаю". Ангеліно, відпочинь! Покійникам зарплатню не виплачують.

Повернулася до ліжка. Вляглася на живіт, бо спина пекла вогнем й знову заснула. Прокинулася після десятої від того, що по мені товклися крихітні лапки.

– Досить!- гаркнула з просоння.

Різко встала, відкинувши ковдру. Цуцики й пів мішка чорного пір'я підстрибнули на ліжку. Аврора почала сміятися й збирати те пір'я, навіть не поцікавившись звідки воно.

– Можна я його залишу собі? – запитала, коли набрала повні долоні.

– Що будеш з ним робити?

– Зроблю собі крила.

– Тобі не заважає, що пір'я чорне?

– Колір не має значення. Головне, що я зможу літати.

– Ти хочеш літати? Це не надто безпечно.

– Без різниці. Зате я підіймусь високо-високо, й зможу побачити куди подівся мій тато.

– Твій тато…

Розправити крила, піднятися високо-високо й побачити тата Аврори. Чому мені в голову не прийшло, використати свої нові… чи старі забуті… вміння собі на благо? Чого я спершу полізла у чуже життя. Туди де мені не місце. Туди де мене не має бути.

– Мамо, чого ти засумувала. Що бабусі знов стало гірше? – стривожено запитала Аврора.

– Ні. Не хвилюйся. З бабусею все гаразд.

Наступного дня, вийшовши на роботу, сиділа як струна, притулившись до спинки стільця. Увесь час здавалося, що крила зараз розкриються.

– Тримай. Поки це все, що змогла дістати, – сумно промовила пані Ніна кладучи на стіл маленьку коробочку з ампулами для ін'єкцій.

– А сьогодні лиш двадцять восьме число, – ще сумніше відповіла я.

– Не переймайся й не чіпай кредитку. Зарплатня буде вчасно. Тоді й розрахуєшся.

– Дякую.

Пані Ніна повернулася на своє місце й стала гортати посібник по криміналістиці. Експертиза була не типовою, вона хвилювалася, щоб нічого не пропустити. А мені працювати не хотілося. Нічого не хотілося. Я втомилася. А попереду школа. Здавалося, вона звалиться ще одним мішком на мою спину.

– А ти ще й в нічну зміну зібралася, – прокоментував внутрішній голос, якого не запитували.

– Те ж мені мати! – вигукнула Діана, що я аж на стільці підстрибнула. – За дітьми дивитися треба.

Чергові сумні новини. Не сьогодні. Й так на душі тривожно… за всіх, і за все. Думала вкласти голову на стіл й нічого не бачити, й не чути. Та очі, ніби живучи своїм життям, покосилися в бік екрану Діаниного комп'ютера. А там  синій шкільний ранець на колесах.

– Перекрутіть! – крикнула я Діана, й тепер вже вона підстрибнула на стільці. – Й увімкніть звук.

– Та чого так кричати? – покосилась на мене колега й виконала моє прохання.

Молода репортер в найчорнючіших фарбах розповідала, що…двадцять шостого серпня, близько дванадцятої ночі на вулиці… сама жертва наразі знаходиться в реанімації… її чоловік, якого поліція розшукувала цілу добу вже взятий під варту… та через стан здоров'я поміщений у приватну психоневрологічну клініку "Обійми". Їх восьмирічний син Микитка, що проживав разом з батьками й досі не знайдений. Слідчі висувають версію про вбивство хлопчика рідним батьком та приховування тіла. Проте підозрюваний подібного не визнає. Родичі просять усіх небайдужих звернути увагу на фото й особливі прикмети, можливо хлопчик ховається…

Я підвелася зі стільця, та швидко впала назад.

– Ліно! – спохватилася пані Ніна. – Що з Вами? Чого ви так зблідли?

– Вона ще й схудла, – навіщось ляпнула Діана, незрозуміло на що натякаючи.

А в мене перед очима була жертва вовкулаки. Ось вона пробує втекти з будинку, й повести за собою чоловіка. В неї не виходить. Тож вона заходить до темної кімнати, де ймовірно під ліжком ховається Микитка й…

– Куди вона його поділа?

– Хто? – не розуміли моє бурмотіння колеги.

– Підвал? Вікно? А далі куди? Городами? До сусідів? Куди?

– Ліно! – пані Ніна трясла мене за плечі.

– Мені треба його знайти, – бурмотіла. – Треба знайти Микитку.

Я викликала таксі  й кинула колегам, що беру відпустку.

– Це неможливо, – відповіла мені Діана. – Ви заяву не написали.

– Ну тоді я звільняюся. Таким як я тут не місце, – сказала й почала збиратися, бо ж смс повідомило, що машина буде через хвилину.